Перейти до вмісту

Міфи і казки бушменів | Історія про Гцонцемдіму, її матір та її чоловіка

    Мати Гцонцемдіми жила разом зі своєю дочкою та її чоловіком. Чоловік Гцонцемдіми полював, і його полювання було вдалим.

    Якось він убив дукера. Цього дня йшов дощ. Рано-вранці він вийшов зі стійбища, де вони жили всі разом, і рушив на полювання, і йому вдалося вбити дукера.

    Коли він приніс додому м’ясо, Гцонцемдіма сказала йому:

    – Ти вже вбив стільки дукерів, чи не час нам повернутися до наших родичів? Адже ми так і хотіли зробити?

    Але її чоловік відповів:

    – Ні, ще рано повертатись. Я хочу ще пополювати тут на дукерів, щоб у нас було багато м’яса для твоєї матері. Я хочу ще пополювати для родичів твоєї матері і повернутись додому з великою здобиччю.

    – Добре, – сказала Гцонцемдіма.– Те, що ти кажеш, – розумно. Ти пополюєш ще деякий час, уб’єш ще антилоп і вичиниш їхні шкури. У моєї матері буде багато м’яса, а коли ти закінчиш вичиняти шкури, ти зможеш зшити для неї фартух зі шкур.

    Коли вони так домовилися, чоловік знову рушив на полювання. Ну, як би там не було, що б не трапилось, тепер він обов’язково повинен убити ще одного дукера! Він відправився вранці, погнався за дукером і переслідував його доти, поки нарешті йому не вдалося убити його.

    Якраз до цього часу виросли бульби шон, чудові стиглі бульби. Вони дозріли, налилися, і їх уже можна було їсти. Погоня за дукером завела чоловіка Гцонцемдіми далеко – саме туди, де росли бульби шон.

    Коли він повернувся до стійбища, то сказав своїй маленькій дочці:

    – Вчора, коли я переслідував дукера, я бачив місце, де ростуть бульби шон – зовсім стиглі, їх уже можна збирати. Чому б тобі й твоїй бабусі не сходити за ними?

    – Так! – сказала маленька дівчинка.– Ми так і зробимо. Мати хай залишиться вдома, а ми з бабусею підемо збирати шон.

    І ось стара жінка вирушила разом з онукою. Вони йшли-йшли, поки не дісталися до того місця, де батько дитини полював на дукера.

    Бульби були зовсім стиглі й круглі, мов чоловічі яйця. Першою їх побачила дівчинка.

    Вона закричала:

    – Ми прийшли! Про це місці казав батько? Бабусю, йди викопувати ці прекрасні бульби шон!

    Але коли бабуся побачила їх, вона вигукнула:

    – Гхвої-гхвої-с-а-ка-гхвої, хві-хві-с-а-ка-хві! Чи не тут учора твій батько полював на дукера? Чи не його це яйця впали на землю?!

    – Гей! – закричала дівчинка.– Що ти таке кажеш, бабусю? Ти сказала, що вчора мій батько тут… Ти ображаєш мого батька?! Ти ображаєш батька – говориш, що це його яйця валяються тут на землі?!

    – Та про що ти, дівчинко? Не говори так! Про що ти тільки думаєш? Ти, справді, не розумієш, про що говориш. Адже я шаную свого зятя!

    Але дівчинка тільки й сказала у відповідь:

    – Бабусю, йди викопувати ці бульби, про які ми говорили. Йди викопувати ці бульби!

    І стара жінка підійшла до неї й стала викопувати шон. Вона викопувала, викопувала бульби, а потім глянула на те, що вже викопала…

    – О! – вигукнула вона.– Гхвої-гхвої-с-а-ка-гхвої, хві-хві-с-а-ка-хві! Вчора тут полював на дукера мій зять, і його яйця впали на землю! Хее-хее! Ось на що схожі його яйця. Ось так виглядають верхівки його яєць!

    – Бабусю! – знову закричала дівчинка.– Ти ображаєш мого батька?!

    – Не говори так! – відповіла стара жінка.– Ти хочеш сказати, що я не поважаю інших? Припини ці балачки! Що це на тебе сьогодні найшло?

    І вони знову почали викопувати бульби, а потім вирушили додому.

    Дорогою маленька дівчинка сказала:

    – Я дуже зголодніла. Підемо швидше додому, ти підсмажиш шон, і я поїм!

    – Добре! – відповіла бабуся.– Ти підеш прямо до стійбища, поки я зберу трохи дров.

    І вони пішли далі. Коли вони наблизились до стійбища, стара жінка стала збирати дрова і складати їх до свого плаща. Вона збирала дрова, поки не набрала цілу в’язку.

    А маленька дівчинка пішла вперед.

    Коли вона увійшла до стійбища, то побачила вбитого дукера. Там уже був її батько – він убив дукера і повернувся до стійбища, щоб оббілувати його.

    Маленька дівчинка підбігла до нього.

    – Батьку! Ми з бабусею пішли разом, і вона смертельно образила тебе! Вона сказала, що там, де ти полював на дукера, на землі залишилися лежати твої яйця!

    – Що?! Як ти можеш говорити так?! – вигукнув її батько.

    Він продовжував оббіловувати дукера. Оббілувавши, він розрізав тушу, витягнув нутрощі й підвісив їх на дереві. Потім він витягнув шлунок і очистив його від вмісту. Наповнивши шлунок кров’ю дукера, він також підвісив його на дереві.

    – Ну а тепер візьми-но нутрощі і віддай їх своїй бабусі. Нехай вона приготує їх, і ви обидві поїсте.

    – Як? Вона так образила тебе, а ти хочеш, щоб я віддала їй нутрощі дукера?

    – Уру-у-у! Та що це з тобою, дочко? Ти що, не знаєш, що таке повага до інших? Як твоя власна бабуся може когось образити?

    Але дівчинка сказала:

    – Не піду я до неї! Якби вона не образила тебе, я б віднесла їй нутрощі.

    – Ну добре, я сам піду до неї, – сказав її батько.

    Він зняв нутрощі з дерева. Потім він узяв плаща і закутався в нього.
    Він узяв сокиру, сокиру гоба – велику й гостру – і сховав її під плащем.
    Потім він попрямував через стійбище до вогнища своєї тещі.

    – Ось, візьми нутрощі дукера. Я приніс їх тобі сам, бо твоя внучка відмовилась піти.

    Він вийняв нутрощі і дав їй.

    Потім він сказав:

    – Чому люди ображають інших?

    Стара жінка, витягнувши шию, глянула вгору, в обличчя зятю. Її шия оголилася, а він якраз стояв над нею. – Дзоп! – він відрубав їй голову сокирою.

    А Гцонцемдіми не було там, коли померла її мати. З самого раннього ранку вона вирушила на пошуки їжі. І її чоловік міг без перешкод заховати трупа. Він витягнув труп з калюжі крові, а потім втягнув його до хатини. Там він приховав усі сліди злочину. Але з перерубаної шиї не перестаючи лилася кров. Він пішов, а кров усе сочилася.

    Чоловік Гцонцемдіми повернувся до своєї домівки. Він підвісив нутрощі дукера біля хатини своєї тещі, повернувся і сів біля свого вогнища.

    Поки все це відбувалося, Гцонцемдіма збирала їжу: ящірок, мишей, гнойових жуків. Частину вона їла, а частину збирала. Вона збирала і складала до свого плаща, щоб віднести додому. Потім вона набрала в’язку дров і теж поклала до плаща, і нарешті вона рушила назад до стійбища.

    Коли вона прийшла, її дочка та чоловік сиділи біля вогнища. Чоловік смажив дукера. Гцонцемдіма глянула в той бік, де була хатина її матері. Їй здалося, що мати лежить і спить у хатині.

    – Гей! – сказала Гцонцемдіма.– Що трапилося з матір’ю? Чому вона прийшла додому і відразу ж лягла? Чому вона не розвела вогонь і не готує собі їжу, щоб поїсти? Їй би треба піднятися й приготувати їжу.
    Чому вона лягла спати на порожній шлунок?

    І вона розділила на купки їжу, яку принесла, – гнойових жуків, мишей, ящірок та все інше.

    Потім вона сказала своїй маленькій дочці:

    – Піди віддай це своїй бабусі. Нехай вона встане, розведе вогонь у вогнищі і приготує собі поїсти. Чому вона досі лежить?

    Але дівчинка відповіла:

    – Ні, я не піду.

    – Не підеш? – здивувалася Гцонцемдіма. – Чому?

    Коли Гцонцемдіма говорила це, вона вже відчула серцем, що трапилось. Її серце сказало їй, що дівчинка розповіла про образу батькові. Її серце сказало їй, що її чоловік убив свою тещу і сховав її тіло. Її серце сказало їй, чому дівчинка відмовляється віднести їжу до хатини старої жінки.

    Тоді вона пішла через стійбище і побачила сліди крові.

    – Так, я знаю все,– сказала вона собі.– Я вже все знаю. Моя дочка передала чоловікові слова бабусі, і ось що із цього вийшло. Ну, я не подам виду, що все знаю. Я просто покладу тут їжу і повернуся до свого вогнища.

    І вона відійшла від хатини своєї матері і повернулась до свого вогнища. Вона навалила до вогню дров, і вогнище стало диміти.
    Вітер ніс дим то туди, то сюди. І кожного разу, коли вітер змінювався, Гцонцемдіма пересідала – так, аби дим постійно відносило на неї,– тоді вона могла б непомітно поплакати. Її обличчя було залите слізьми.

    Її чоловік запитав:

    – Гей! Про що це ти плачеш?

    – Уру! – голосно відповіла вона. – Навіщо мені плакати? З чого ти взяв, що я плачу – це просто дим виїдає мені очі. Ну, й вогонь! – він постійно димить мені прямо в обличчя. Мені абсолютно нема про що плакати. Хіба не бачиш, що це дим виїдає мені очі?

    І щоразу, коли чоловік запитував її, чому вона плаче, вона казала, що в неї очі сльозяться через дим.

    Нарешті стемніло, і вони пішли спати. Чоловік одразу ж ліг, а Гцонцемдіма все сиділа на постілі й гризла їжу, яку вона принесла.

    Її чоловік заснув, а вона все продовжувала сидіти й думати у темряві. Вона думала про те, що її мати образила її чоловіка, а дівчинка передала це батькові. Вона думала про вбивство, яке за цим послідувало.

    – Ого! Ну, почекай! – прошепотіла вона сплячому чоловікові.– Я до тебе доберуся! Ти вбив мою матір, а я вб’ю тебе!

    Гцонцемдіма все сиділа та знову і знову думала про все це.

    – Куру! – сказала вона собі.– А якщо я візьму один з його коротких списів і спробую вбити його цим списом, – чи вдасться мені самій залишитися живою?

    Вона обмірковувала все це.

    Потім вона стала витягувати із зв’язки один із списів. Але коли вона витягувала його, списи із дзвоном стукнулися вістрями. Цей дзвін розбудив її чоловіка.

    – Гей! Що ти там дзвениш списами?

    – Ну, ще чого! – різко заперечила вона.– На що мені здалися списи? Це ти почув, як дзвенять списи моїх братів,– вони повинні прийти сьогодні ввечері. З чого ти взяв, що мені знадобилися списи?

    Так вона старалась заспокоїти його, щоб він своїми побоюваннями не зруйнував її задуми.

    – Я почекаю! – сказала вона собі.– Застану його зненацька і вб’ю!

    Але він все не засинав, і вона не могла дістатися до списа вдруге.

    Потім нова думка прийшла їй до голови:

    – Не жити йому – адже у мене є ніж! Ось як я спробую вбити його!

    І вона повільно, обережно вийняла свого ножа і засунула його у вогонь. Він лежав там, поки не розжарився. Він розжарився до червоного!

    І Гцонцемдіма зробила зі своїм чоловіком те ж саме, що він зробив з її матір’ю, – так, вона вбила його! Залишивши труп на місці, вона лягла спати.

    Вранці вона зібрала кров своєї матері і приліпила цей згусток у себе в паху з лівого боку. Потім вона зібрала кров свого чоловіка і приліпила її в паху справа. Вона відтягнула труп чоловіка у кущі. Потім вона повернулась, витягла труп своєї матері з її хатини і теж відтягнула його в кущі.

    Повернувшись, вона побачила, що поряд з її дітьми сидять якісь люди. Це прийшли молодші брати її чоловіка.

    – Навіщо прийшли мої дівери? – подумала вона.– Що вони збираються зі мною зробити?

    І тут її маленький син підбіг до одного з них:

    – Дядю! Дядю!

    Гцонцемдіма знала, що він збирається сказати: “Мати вбила мого батька! Тепер ви знаєте”. Тому вона схопила маленького хлопчика і відволікла його увагу.

    Ну, а брати зібралися йти. Вони сказали, щоб Гцонцемдіма зібрала свої речі і пішла з ними.

    Тоді вона набрала всеможливих колючок: колючок “ранкової зірки”, шипів цгамі-цгамі – всіляких – і була готова.

    Вона так швидко зібралася, що встигла раніше за них. Ось так вона і втекла зі стійбища і побігла до своїх родичів – туди, де жила рідня її матері, рідня її батька, її старші брати та всі їхні діти.

    Тим часом у небі стали збиратися грифи. Молодші брати чоловіка стали перемовлятися поміж собою:

    – Що потрібно тут цим грифам? Що могло привабити їх, через що вони всі тут зібралися? О-ох! Ви тільки погляньте, як вони ляскають крильми!

    Та ось грифи стали спускатись. Вони опустилися на труп чоловіка Гцонцемдіми, і вони опустилися на труп її матері. Брати побігли туди, куди вони спустились, і побачили, як вони бенкетують на трупах.

    – Куру! – закричали вони. – Ось що вона зробила! Так ось що намагався розповісти нам хлопчик про свою матір – вона вбила його батька! Але вона не дала йому доказати. Тепер ми повинні залишити тут труп брата, а пізніше повернутися, щоб поховати його.

    Дізнавшись про те, що трапилось, вони, не втрачаючи часу, кинулися навздогін за Гцонцемдімою. Вони йшли і йшли її слідами і незабаром майже наздогнали її.

    Але Гцонцемдімі допоміг син. Вона сказала дитині:

    – Нас переслідують мої дівери. Допоможи мені – простеж, чи не з’являться вони позаду. Як тільки ти їх помітиш, скажи мені! А то вони хочуть нас убити!

    Потім Гцонцемдіма стала кидати позаду себе колючки “ранкової зірки”.

    І ось брати натрапили на колючки. Шипи покололи їхні ступні. Брати ледве шкутильгали і тільки й думали, як би їм вибратися звідти.

    А тим часом Гцонцемдіма та її син утекли далеко вперед.

    Ноги братів були поколені шипами. Нарешті їм вдалося вибратися з цього місця. Вони зробили великий гак, і знову стали переслідувати Гцонцемдіму.

    Ну а дочка Гцонцемдіми, маленька цесарка, все видивлялася, чи не з’явиться хтось позаду. І ось вона побачила, що брати батька знову наздоганяють їх.

    Тоді вона закричала:

    – Касаса-аа-тсве-тсве! – Вони вже зовсім близько! – Тсве-тсве!

    – Що робити? Що ж мені робити? Адже я помру зараз, і нема кому допомогти мені! – сказала Гцонцемдіма.

    Потім вона розкидала великі шипи цгамі-цгамі, у яких такі довгі голки.

    Коли брати дісталися до цього місця, вони ступили прямо на шипи.
    Шипи були такі величезні, що на шматки розірвали їхні сандалі.

    А Гцонцемдіма та її дочка побігли далі. Сонце палило, але вони продовжували бігти з усіх сил.

    У небі висіла одна-єдина хмаринка. Гцонцемдіма заговорила з нею, вона сказала:

    – Що ж ти мені нічим не допоможеш? Адже мене ось-ось уб’ють! Хіба ти не бачиш, що відбувається? Не бачиш, що мене зараз уб’ють?

    Ну, і хмара взяла й допомогла їй. Дочекавшись, поки дівери Гцонцемдіми зупиняться на нічліг і залізуть до хатин разом зі своїми дітьми, хмара обрушила на них таку жахливу зливу, що вона ледь не вбила їх усіх. Вранці вони, тремтячи, вибралися з хатин, щоб розвести вогонь і зігрітися, і тут хмара знову обрушилася на них проливним дощем. Вони збилися в купу й тремтіли.

    Ну, а як ви думаєте, що вони зробили потім?

    Вони сказали:

    – Хіба наш дідусь не посилає нас знову слідом за нею? Ходімо, ходімо ж! Раз вона вбила нашого брата, вона не повинна залишитися живою! Вже ж на цей раз ми її спіймаємо! Коли вбивають таку людину, як наш старший брат, він повинен бути відомщеним!

    І брати покинули стійбище та йшли, поки не дісталися до джерела. Тут вони збиралися вбити Гцонцемдіму. Вони засіли в кущах біля джерела й чекали, коли вона прийде.

    Поки вони там чекали, люди спустилися до джерела, щоб набрати води. Побачивши братів, вони поспішили назад, до Гцонцемдіми, щоб сказати їй про це.

    – З’явились твої дівери! Вони вже тут. Будь обережна, вони прийшли вбити тебе!

    – Так, – сказала вона, – невже ви думаєте, що я не знаю про це?Звичайно, я вже знаю… Я знаю, що вони тут.

    І вона сказала своїй бабусі:

    – Коли я піду звідси, бабусю, знаєш, що я попрошу тебе зробити для мене? Ти побачиш, як щось полетить до тебе від джерела. Воно підлетить до тебе і умоститься на твій хребет, на самому вершечку. Це “щось” – кров із мого серця. І ти повинна тут же засунути це до мішка! Так, прошу тебе, поклади це до мішка!

    Потім Гцонцемдіма спустилася до джерела. Брати зачерпнули із джерела ківш і подали їй напитися – але не води, а бруду.

    – Гей! – сказала вона.– Навіщо ви це робите? Якщо вже ви вирішили вбити мене, дайте мені принаймні напитися чистої води, щоб моя кров легко могла витекти.

    Тоді брати зачерпнули їй чистої води. Потім вони витягли свої ножі і встромили у неї.

    Кров із серця Гцонцемдіми вилетіла – з верхньої частини її хребта – й полетіла – гдеді! – прямо до верхівки хребта її бабусі. Бабуся швидко схопила її й поклала до мішка.

    І ось всередині мішка стала зростати якась істота. Вона росла, росла й росла, поки не стала дорослою людиною. Але вона все ще жила в мішку потай від усіх.

    Одного разу все жінки стійбища, крім бабусі, рушили збирати їжу.  Коли вони поверталися, то почули, як хтось у стійбищі товче нгхн.

    – Гей, послухайте-но, – сказали вони, – хто це товче нгхн? Хто б це міг товкти нгхн у нашому стійбищі? Ми вже майже прийшли: давайте поспішимо і подивимось, хто це.

    Коли вони ввійшли до стійбища, то закричали:

    – О-о-о! Звідки взялася ця красуня? Але ж це наша старша сестра, наша тітка, наша – ким-би-вона-всім-нам-не-доводилась – привіт нашій родичці! Вона знову з нами!

    І вони вітали її та радісно обіймали. Вона стала жити з ними.

    Так минув деякий час. Але якось молодші брати чоловіка придумали ось що:

    – Давайте тепер візьмемо її за дружину! – сказали вони один одному. – Не варто більше говорити про те, щоб убити її, – адже вона така прекрасна! Таких не вбивають – на них одружуються.

    Та один із братів не погоджувався:

    – О! Вона, звичайно, прекрасна, але хіба наш старший брат був потворним? Він теж був прекрасним, а вона його вбила – чому ж ви говорите, що ми не повинні її вбивати, а повинні замість цього взяти її за дружину?

    Брати все сперечались і сперечались: “Давайте візьмемо її за дружину!” – “Ні, давайте уб’ємо її!” – кричали вони один одному.

    Але врешті-решт вони вирішили одружитися з нею. І ось усі вони – їх було дуже багато – вийшли зі свого стійбища і вирушили за нею.

    І вони привели її з собою до їхнього стійбища. Коли вони дісталися на місце, Гцонцемдіма видобула свого дивовижного рога, що вбиває людей.

    І ось вона дмухнула у нього:

    – Н-ааааа! Що ви таке надумали, га? Спочатку ви вбиваєте мене, а тепер ви збираєтесь узяти мене за дружину? Що ще за весілля ви задумали? І якщо вже ви зібралися одружитися зі мною, то я подбаю, щоб всі ви померли! Ніхто з вас не отримає мене за дружину!

    Так все і сталось. Вона всіх їх знищила рогом. Всі до одного брати померли. Вони були убиті, мертві, і ніхто з них більше не ожив.

    А Гцонцемдіма повернулася додому, до свого стійбища.

    Ось які історії траплялися в давно минулі часи.