У давні часи тварини були людьми і жили разом, як люди. І великий Місяць, якого можна буде побачити завтра вночі, також був людиною і жив разом з усіма іншими.
Іноді Місяць зникає, і тоді наступного дня ми говоримо, що він помер, але він завжди повертається.
І ось вони жили всі разом, і Місяць помер.
Всі сказали:
– О-о, наш старий помер! Хто дбатиме про нас тепер, коли цей старий помер?
Отже, вони жили там собі, жили, але кінець кінцем відкочували.
Там було маленьке озерце, з якого вони пили воду, і всі жили поблизу нього. А коли вода висохла, вони всі пішли і стали жити в іншому місці. Вони влаштували на новому місці стійбище.
А на їх покинутому стійбищі тим часом дозріли ягоди нтсн.
Коли нтсн дозріли, люди пішли зі свого нового стійбища, вони повернулися, щоб збирати нтсн.
Вони приходили і збирали їх, і збирали їх, а потім відносили їх додому. Вони збирали їх і відносили додому.
І ось одного разу вони збирали нтсн.
Одна з жінок була зайчиха: заєць, маленький заєць був жінкою, яка жила разом з усіма іншими.
Вони всі разом пішли збирати нтсн.
Коли вони увійшли в зарості кущів нтсн, інші жінки ошукали зайчиху, сказавши їй:
– Ось як ми робимо: ми їмо червоні нтсн, а збираємо білі. І ти теж роби так само. Не збирай червоні плоди і не складай їх до свого плаща.
Ось як вони її обдурили. І ось вона червоні ягоди їла, а нестиглі збирала, стиглі їла, а нестиглі збирала.
Коли їхні плащі наповнилися, жінки віднесли свою ношу до маленького озерця і сіли на березі.
Потім вони сказали:
– Зайчихо, зніми свого плаща, подивимося, що ти назбирала.
І вона зняла плащ, і, виявивши, що плоди незрілі, жахнулася.
А інші жінки сказали:
– Але, може, вона єдина з усіх нас, яка збирала те, що треба, а всі інші збирали погані ягоди?
Вони зняли свої плащі, а їхні нтсн були гарні і стиглі.
Тоді зайчиха сказала:
– Ви білі, білі, білі гнійні дупи! Навіщо ви мене обдурили?
Інші відповіли:
– Викинь свої нестиглі нтсн, йди назад і набери ще, а ми посидимо тут і почекаємо тебе. Ну, йди збирай нтсн, а потім повертайся до нас, і ми підемо звідси разом.
І ось зайчиха викинула свої ягоди і пішла.
Інші жінки сказали:
– Не станемо її чекати, давайте-но вирушимо додому! Чому ми повинні сидіти тут і чекати?
Тоді одна з них запропонувала:
– Нумо помочіться всі. І скажіть своїй сечі, щоб вона відповідала зайчисі; сеча повинна відповідати, коли зайчиха покличе.
Зробивши так, вони пішли.
А зайчиха тим часом все збирала ягоди. Вона викопала великий корінь гцема і повернулася, гризучи його.
Вона прислухалася, чи не чути голосів жінок, але нічого не почула. Тоді вона крикнула, а сеча їй відповіла. Але коли вона прийшла туди, то нікого не побачила. Вона крикнула знову, і сеча відповіла, але вона, як і раніше, нікого не бачила.
Поки зайчиха оглядалася навколо, вона почула удари палиці. Старому Місяцеві вдалося десь роздобути кийок, і тепер він сидів біля виходу зі своєї могили, де його поховали. Він розширював отвір. Він сидів там і бив своєю палицею: “Ца! Ца! Ца! Ца!”.
– Хто це? – запитала себе зайчиха.– Ще хтось?
Вона оглядалася навколо в пошуках того, хто стукає, вона шукала його і не знаходила. Вона мало не пройшла повз, але старий Місяць покликав: “Гей!”. Зайчиха обернулася.
Старий Місяць сказав:
– Підійди сюди!
Зайчиха завмерла від страху. А старий Місяць крикнув звідти, де він сидів:
– Швидше йди сюди і принеси мені те, що ти їси, цей гцема, який ти несеш!
Зайчиха подумала:
– Хто б це міг бути? Адже ця людина давно померла!
Але вона підійшла ближче і, начепивши гцема на палицю, простягнула Місяцю.
Старий Місяць сказав:
– Підійди ближче, я нічого тобі не зроблю, підійди ж і дай його мені.
Та й що я можу тобі зробити ?!
Але зайчиха не підходила. Ну, а тут якраз проходили повз них якісь інші люди, вони перекочовували на нову стоянку. Зайчиха посмілішала і зробила крок вперед, щоб дати старому гцема. А старий Місяць вхопився за корінь і втягнув зайчиху в отвір разом із коренем.
Старий сказав:
– Ти що, боїшся мене? Де ж, по-твоєму, я був весь цей час, що ти так мене боїшся? Адже я живий, я той же, кого ти знала раніше. Я не заподію тобі шкоди, я просто хочу сказати тобі дещо. Я скажу тобі, щоб ти могла передати мої слова іншим. Он тим, що тільки-но пройшли мимо. Якщо я відправлю тебе своїм посильним, ти зробиш це для мене?
Зайчиха відповіла:
– Так, звісно.
Тоді старий Місяць сказав:
– Ну, біжи. Біжи до них і скажи, що той, хто помре, так само як і я, повернеться до життя. Він помре і відродиться. Він не помре назавжди, ні, він помре і повернеться, помре і знову повернеться до життя. Так люди будуть жити вічно і ніколи не помруть.
Зайчиха відповіла:
– Розумію, я передам твої слова.
– Все ти зрозуміла, зумієш ти повідомити їм саме те, що я говорив?
– Так, я все зрозуміла, – відповіла зайчиха.
І ось вона побігла, побігла слідом за людьми. Вона підійшла до них досить близько і крикнула, щоб вони зупинилися. Потім зайчиха сказала:
– Старий Місяць каже, що коли ви помрете, то помрете назавжди і ніколи більше не оживете знову. І він каже, що останки померлих будуть розкладатися і погано пахнути.
Люди стали запитувати себе:
– Звідки вона взялася, та, що говорить подібні речі?
Зайчиха сказала:
– Ось що старий Місяць наказав мені передати вам. Він сказав: ви будете помирати, не смійте повертатися до життя!
І зайчиха повернулася і пішла.
Люди питали один одного:
– Хто це приніс нам таку звістку?
Тим часом зайчиха побігла до старого Місяця. Вона хотіла швидше повернутися і сказати йому, що передала його слова людям. Вона увійшла до нори і підійшла до старого Місяця.
– Що ти сказала людям? – запитав старий Місяць.
– Я передала їм твої слова, що вони помруть і не повернуться, і що останки померлих будуть погано пахнути.
Тоді старий Місяць підійшов до зайчихи і розсік їй губу сокирою; відтоді у зайців губа розсічена. А зайчиха зняла з себе плаща із шкури орікса, розвела багаття і потримала його над вогнем. Забруднивши плащ в сажі і кіптяві, зайчиха накрила ним обличчя Місяця і втекла.
Ось чому обличчя у Місяця в брудних смугах.
Місяць скинув плащ, але смуги на його обличчі залишилися.
Ось що сталося між Місяцем і зайчихою.