Спочатку був гіпертекст | Всі теґи

Богдан-Ігор Антонич. Океанія або в долинах морських левів.

Оманює зеленим і холодним світлом
підводне сонце у долинах коралевих,
де в кучерях топільниць мертві перли квітнуть
і сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви.

(більше…)

Валеріан Підмогильний. З життя будинку. Оповідання.

Канцелярія ЖК № „ ” ніколи не була велика, а тепер обернулась просто на закуток з надмірно довгим і покрученим апендиксом-коридором, позбавленим природного світла.

(більше…)

Сидір Твердохліб. Як заблисли срібні зорі в розцвіті весни…

Як заблисли срібні зорі в розцвіті весни,
Загоріли, полетіли, впали в бур’яни.
Гасли зорі, попеліли сльози в бур’янах –
З вітром мрії полетіли в білих серпанках…
Десь далеко грають сурми, гомін тихо йде:
Ой, де ж твої білі мрії, де спочили, де?..

Володимир Винниченко. Дим. Різдвяна казка.

Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортать свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий обгорнути своє серце в найбрудніше дрантя, щоб захистити його від суворого вітру життя.

(більше…)

Марко Черемшина. Сльоза. Різдвяна казка.

Скільки разів возьме кріпкии мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи.

(більше…)

Дніпрова Чайка. За душу.

Новітній цісар тільки що вернувсь з походу в Рим. На орлиних крилах побіли пролинув він із краю в край, соняшним сяйвом осяяв його талан, золотою рікою пливло за ним багатство, голосна слава гойдала на своїх широких хвилях його ймення.

(більше…)

Володимир Винниченко. Голод. Оповідання.

Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, іноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз же боязко ховався в степу. Туга ночі таємниче шепотіла й зітхала коло них.

(більше…)

Степан Чарнецький. Хом’як.

Мов велетень грізний з горбів синявих краю
Обідраним хребтом над зелень виринає,
Здаєсь: щоглим чолом блакитів досягає,
На ньому зломи скель в промінні сонця сяють.
Між зламами верхів буйні вітри гуляють,
На склі корчик сів і цвітом розцвітає,
Сльозою джуркало у стіп її спливає
І котиться долів, і губиться у гаю.
В той край летить душа, там серце відпочине,
Буятимуть думки в небеснії простори,
І око переб’є голубе, ясне море…
О світ красиі У стіп його скрізь карли-гори,
Над ним лиш небо перлозоре, ясне, синє,
І херувимів спів з його просторів лине.

Микола Хвильовий. Мисливські оповідки добродія Степчука.

— Я, як і всякий мисливець, безперечний поет, — нарешті порушив тишу добродій Степчук, мешканець того ж таки будинку, що в ньому живу й я.— Але, як і всякий поет, я трошки фантазер і трошки Мюнхгаузен. Отже, розпочинаючи серію своїх мисливських оповідань, я і тепер прошу вас слухати мене уважно і не перешкоджувати мені вигуками «брехня».

(більше…)

Маркіян Шашкевич. Місяченько круглоколий закрився хмарою…

Місяченько круглоколий закрився хмарою;
Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?
Ой лісами, берегами білі сніги спали,
Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.
Вихор дикий, студененький лопотить гілками,
Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.
Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати,
Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.
В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький,
Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.

Маркіян Шашкевич. О Наливайку.

Що ся степом за димове густо закурили?
Чи то мрачка осідає, стеляться тумани? —
Не мрачка то осідає, не туман лягає,
Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.

(більше…)