Цар Хуань-гун читав книгу в своєму палаці, а біля входу до палацу обтісував колесо колесник Бянь. Відклавши молоток і долото, колесник увійшов до зали і запитав: «Насмілюся поцікавитися, що читає володар?»
— Слова мудреців, – відповів Хуань-гун.
— А мудреці ті ще живі? – запитав колесник.
— Ні, давно померли.
— Значить, те, що читає государ, – це всього лише лушпиння душ древніх людей.
— Так як смієш ти, нікчемний колесник, міркувати про книгу, яку читаю я – єдиний з людей? Якщо тобі є що сказати, то говори, а немає – так миттю попрощаєшся з життям!
— Ваш слуга судить про це по своїй роботі, – відповів колесник. – Якщо я працюю без поспіху, труднощів у мене не буває, але колесо виходить неміцним. Якщо я занадто поспішаю, то мені доводиться важко і колесо не приладнається. Якщо ж я не поспішаю, але і не зволікаю, руки немов самі все роблять, а серце їм відгукується, я про це не зумію сказати словами. Тут є якийсь секрет, і я не можу передати його навіть власному сину, та й син не зміг би перейняти його у мене. Ось чому, пропрацювавши сім десятків років і доживши до глибокої старості, я все ще роблю колеса. Ось і стародавні люди, мабуть, померли, не розкривши свого секрету. Виходить, що читається государем – це лушпиння душ древніх мудреців!
