Вітер раніше був людиною. Він був сином вітру. Якось він грався з одним хлопчиком на ім’я Гна-Ка-Ті, вони катали по землі кулю з кцуаррі (рослина кцуаррі вважається отруйною, бушмени її у їжу не вживають, натомість формують з неї кулю і влаштовуть гру-випробування – у кого краще виходить прицілюватись).
Вітер вигукнув:
– Гна-Ка-Ті , дивись!
А Гна-Ка-Ті котив кулю до нього і гукав йому у відповідь:
– Приятелю! Дивись!
Гна-Ка-Ті не знав його імені. Тому Гна-Ка-Ті називав його приятелем.
Вітер же завжди називав його по імені, він говорив:
– Гна-Ка-Ті! Дивись!
І тоді Гна-Ка-Ті пішов до матері, щоб дізнатися у неї ім’я свого товариша по грі. Він сказав:
– Мамо, скажи мені, як звуть он того мого приятеля. Він завжди називає мене по імені, а я його імені не знаю. Я теж хочу називати його на ім’я, коли кочу до нього кулю.
А мати сказала:
– Я не хочу зараз називати тобі його ім’я. Почекай, нехай спочатку батько зміцнить нашу хатину, щоб ми могли там сховатися. Тоді тільки ти дізнаєшся від мене ім’я свого приятеля. Але пам’ятай: як тільки задме вітер, тут же біжи додому; ти повинен одразу якомога швидше дістатися до хатини, щоб тебе десь не понесло вітром.
Хлопчик пішов, і вони знову стали гратися. А потім він знову прийшов до матері, щоб дізнатися у неї ім’я свого товариша. І тоді його мати назвала це ім’я, повторивши його кілька разів:
– Це Тсеррітен-Гцуанг-Гцуанг, це Гхау-Гхаубу-Ті! Це Тсеррітен-Гцуанг-Гцуанг, це Гхау-Гхаубу-Ті! Це Тсеррітен-Гцуанг-Гцуанг!
Гна-Ка-Ті знову пішов ганяти кулю, і вони стали гратися, але він не називав товариша на ім’я, пам’ятаючи, як мати його попереджала: “Ти не повинен поки що вимовляти імені твого товариша, навіть якщо він буде називати тебе по імені. А як тільки ти вимовиш його ім’я, відразу ж біжи додому, інакше тебе понесе вітром!”.
І вони далі ганяли кулю, а його товариш називав його по імені. Нарешті Гна-Ка-Ті побачив, що його батько закінчив роботу і надійно зміцнив хатину, і Гна-Ка-Ті зрозумів, що тепер він може вимовити ім’я свого товариша.
Гна-Ка-Ті покотив кулю до свого товариша і гукнув:
– Дивись, Тсеррітен-Гцуанг-Гцуанг! Дивись, Гхау-Гхаубу-Ті! Дивись!
І він відразу ж кинувся бігти, він помчав додому з усіх сил, а його товариш раптом нахилився і впав в улоговинку. Він лежав, люто брикаючись. І раптом подув вітер – такий сильний, що зірвало циновки, з яких були зроблені хатини, і розкидало заслони з чагарника, яким прикривали хатини, а люди нічого не бачили з-за пилу.
Тоді мати вітру вийшла з дому – їхня хатина залишилася ціла, оскільки вони самі були вітрами. Вона підійшла до сина, схопила його і поставила на ноги. Він не хотів стояти і намагався знову влягтися. Але мати утримувала його на ногах. І ось вітер вщух, і пил теж влягся.
Тому ми говоримо:
– Коли вітер лежить, він дме дуже сильно. Коли ж він стоїть прямо, то вщухає. Шум, який робить вітер, виникає від того, що він брикається, і це шум від його колін.
Тепер син вітру перетворився на птаха, він більше не ходить, як людина, а літає. Він живе в печері, у горі, виходить звідти і літає повсюди, а потім повертається назад. Він спить у печері, рано-вранці прокидається і знову летить на пошуки їжі, а потім повертається до печери і спить там.
