Перейти до вмісту

Солеварня старої з Амафі

    Казка народу акан (Кот-д’Івуар)

    На березі лагуни Аба стоїть невелике село Амафі. На перший погляд воно нічим не відрізняється від звичайнісінького села – такі ж солом’яні дахи, такі ж лапаті пальми, і такі ж зелені жаби в траві, як і в будь-якому іншому місці. 

    У тіні дерев на березі лежать розфарбовані різнобарвні човни і сушаться рибальські сіті. Бігають, підіймаючи хмари пилу, діти; базікають, розлігшись на гарячому піску, люди похилого віку; і хвилі ліниво шарудять, б’ючись об берег. І люди, і природа, здається, зовсім не помічають плину часу; тут все залишається точно таким же, як і тоді, коли небо з землею були зовсім поруч.

    У ті давні часи на околиці Амафі жила дуже, дуже стара жінка. Ніхто не знав її імені – всі її так і називали: Стара. Просто Стара, але з великої літери. Баба була вельми злісною: найбільше в житті вона любила сварки, скандали, плітки, наклепи та інші непорозуміння. Люди уникали її як могли. І не тільки люди – подейкували, що в світ мертвих її пускати теж не хотіли; тому й жила вона так довго.

    На життя Стара заробляла випарюванням солі. Вона приходила на берег лагуни на світанку і приносила з собою чарівні судини для ропи. Вона співала особливу пісню:

    Увечері Сонце в пурпурних шатах сховатися за морем не зможе,
    Коли не дозволю йому – мене навіть духи бояться!
    Нумо, судини мої золоті, стрибайте за сіллю в лагуну!

    І золоті судини (а ви ж пам’ятаєте, що це були особливі чарівні судини) дійсно самі стрибали в лагуну, набирали там ропу і відправлялися прямо на вогнище – випаровувати з ропи сіль. Але при здійсненні всіх цих особливих чарівних дій судини страшно шуміли; особливо бридко і голосно клацали кришки. І цей шум та брязкання жахливо дратували богів – адже небо тоді було розташоване зовсім близько від землі, відразу над верхівками пальм. І боги жили зовсім на очах у людей і навіть іноді спускалися до села: погратися з дітьми і потримати їх на колінах; але діти себе не завжди добре вели і коли бачили, що справжній бог бере їх на коліна, зі страху на божественні коліна мочилися; але боги були добрі і зовсім на дітей не сердилися, а тільки сміялися.

    І тому, що боги жили так близько, шум їх жахливо дратував; а крім шуму їх дратували смердючий дим та пара, які утворювалися від того, що соляна ропа вихлюпувалася з чарівних судин у багаття; і цей жахливо смердючий дим і пара кружляли над морем, потім над пальмами, і врешті долітали на небо – прямо богам під ніс. Богам це все не подобалося, і вони – дуже тихо та ввічливо – поскаржилися бабі на шум і сморід. Але скарга зовсім подіяла – навпаки, Стара тільки підкинула до багаття ще дров.

    А трохи пізніше – коли ропа випарилася, Стара викопала із землі величезну ступу, таку велику, що в ній запросто вмістилося б сто чоловік або навіть і більше, і почала товкти в ній сіль. І товкла вона сіль з такою силою, що і вона, і ступа зникли в хмарі дрібного соляного пилу. Стара захоплювалася своїм заняттям все більше й більше, поки не захопилася настільки, що почала між ударами підкидати товкач і кричати; і з кожним разом вона кричала все голосніше й голосніше, і підкидала товкач все вище й вище, аж поки він з гучним стуком не вдарився об небо.

    Боги аж підстрибнули від переляку й несподіванки, але це були дуже добрі боги, і вони тихо та ввічливо попросили Стару більше так не робити і не лякати їх, проте вона у відповідь на це тільки закричала:

    —  Ну так якщо я вам заважаю, то підніміть небо вище і не заважайте бідної старій жінці товкти свою сіль.

    Боги підняли небо трохи вище, але Стара продовжувала підкидати товкач і він продовжував бити в небо з гучним стуком.

    —  Ви що, не бачите, що заважаєте мені товкти мою сіль! – закричала стара. –  Підніміть небо ще вище! –  і вона запустила товкачем вгору з такою силою, що небо разом з богами від удару підскочило так високо і далеко, що богів на ньому не можна було навіть роздивитися.

    А баба тільки цього й хотіла. Вона переможно і презирливо розсміялася і кинула товкач на пісок.

    Боги відтоді перестали приходити на землю й допомагати людям, і тепер людині доводиться багато працювати, щоб себе прогодувати, а давні славні часи пам’ятають тепер тільки зовсім вже люди похилого віку.