Перейти до вмісту

Записки Діаса про Мексику | Великі географічні відкриття

    Берналь Діас дель Кастільйо

    Справжня історія завоювання Нової Іспанії.

    …А тепер треба докладніше змалювати Мотекусуму і весь його уклад життя.

    Мотекусумі в цей час було років під сорок. Він був високий на зріст, добре збудований, хоч і трохи худий. Колір шкіри далеко не такий яскравий, як у інших індійців. Волосся недовге: тільки над вухами, прикриваючи їх, були залишені два кучеряві пучки. Борода негуста. Обличчя довгасте, відкрите, а очі, дуже виразисті і чорні, могли бути і серйозними, і жартівливими. Кожного вечора він купався, бо чистоту тіла ставив дуже високо, і одяг, раз надітий, наказував приносити аж на четвертий день.

    Крім двох головних жінок з місцевих князівських домів, у нього було дуже багато другорядних, дочок сановників та іншої знаті.

    Біля його власних внутрішніх апартаментів завжди було 200 чоловік для охорони і послуг, але по-простому він ніколи з ними на розмовляв, а тільки давав накази або вислухував донесення, які повинні були викладатися стисло, в кількох словах. Приходячи на виклик або з дорученнями, прибулий повинен був накинути на свій, хоч і дуже багатий, одяг інший, простіший, особливого крою і найчистіший; з ніг знімалося взуття, і я багато разів бачив, що це робилося при вході в палац навіть найвищими сановниками і князями.

    Говорили з ним, завжди опустивши очі додолу, і ніхто ніколи не смів йому дивитися просто в обличчя.

    Виходячи, не можна було повернутися до дверей, а треба було посуватися назад; кількість поклонів при вході і виході була точно встановлена.

    Нарешті, ніхто не мав права, навіть в екстрених випадках, відразу входити в апартаменти Мотекусуми: придворний звичай вимагав, щоб кожен, прибувши до нього, якийсь час чекав біля воріт.

    Щодо трапези, то кількість страв звичайно доходила до 30; подавали їжу в спеціальних судках, де було місце для гарячого вугілля, щоб страва не холонула. Кожну страву готували в кількості від 300 до 1000 порцій. Перед трапезою він іноді питав, що сьогодні приготовано, і вибирав найулюбленіші для себе страви, які й подавалися до столу. Як особливі ласощі, кажуть, що іноді готували дитяче м’ясо. Чи так воно, чи ні,– не можу сказати, бо серед численних дуже смачних м’ясних страв важко щось розібрати. Знаю тільки, що з того моменту, коли Кортес серйозно поговорив з ним про людські жертвоприношення і людожерство, Мотекусума заборонив подавати собі щось подібне.

    В холодну погоду апартаменти Мотекусуми нагрівалися спеціальним вугіллям з кори якогось дерева, що горіло без диму, з дуже приємним запахом. При цьому між ним і вогнем ставили ширми із золота, на яких були зображені різні боги.

    Сидів Мотекусума на невисокій лаві з м’якою оббивкою чудової роботи; не набагато був вищим і стіл, покритий дуже тонкою білою матерією. Перед початком трапези приходили чотири жінки, поливали йому руки з високої посудини, давали м’які витиральники, потім приносили йому маїсові коржі, приправлені яйцями. А втім, до початку трапези вони ж ставили перед ним ширми з багатою різьбою і позолотою, щоб ніхто його не міг бачити під час їди; біля цієї ширми вони і залишалися, кожна на своєму місці. Потім впускали чотирьох старців з найбільш сановних, щоб Мотекусума, коли захоче, міг з ними перекинутися словом. Коли на знак ласки він пригощав їх якоюсь стравою, вони повинні були їсти стоячи, не дивлячись на нього. Весь посуд на столі був зроблений в Чолулі. Протягом трапези придворні і охорона в сусідніх залах повинні були додержуватись найповнішої тиші.

    Після гарячих страв подавалися фрукти, хоч Мотекусума їх майже не їв. Час від часу йому подавали золотий кубок з особливим питвом, яке вони називають «какао» і яке нібито збуджує. Іноді до трапези запрошувалися скоморохи, гидкі горбаті гноми, але дуже спритні, іноді блазні, танцюристи або співаки. Такі забави Мотекусума дуже любив і нерідко частував цих людей какао.

    Після трапези жінки знов мили йому руки, знімали скатерки зі столу і подавали кілька дуже гарно позолочених розписаних люльок, в які клали амбру і особливу траву, що називалася «тютюн». Люльки ці він брав у рот, потім їх підпалювали з одного кінця, і він випускав дим з рота. Покуривши якийсь час, він ішов спочивати.

    Після трапези Мотекусуми наставав час, коли могли їсти і його придворні: раніше охорона і чергові сановники, потім інші придворні, і, нарешті, весь двірцевий штат, якого було сила-силенна, так що треба дивуватися з того, що вони швидко все робили і додержували належного порядку. Щодня з’їдали тут кілька тисяч порцій їжі і питва, і не можна не жахнутися, побачивши великі щоденні витрати на це. За всім наглядав головний управитель; він же вів і всі рахунки, записуючи їх у товсту книгу з мексиканського паперу, що зветься «аматл». Рахунки ці і книги заповнювали цілий зал.

    Було у Мотекусуми і два цейхгаузи з багатою зброєю, часто-густо оздобленою золотом і дорогоцінним камінням. Я вже говорив, що кремені, вставлені в лезо, ріжуть і колють краще, ніж наші мечі і списи; досить сказати, що такими ж кременями мексиканці і голились. Особливо також слід згадати своєрідні, майстерно складені щити, які зручно переносяться і надзвичайно просто розгортаються в разі потреби. М’яких ватних панцирів було дуже багато, і всі вони мали певні кольори, як наші мундири. Цейхгаузи ці були не тільки для особистого вжитку Мотекусуми і мали спеціальних наглядачів з цілим штатом помічників і робітників.

    Окремі приміщення були збудовані для птахів, і мені доводилось робити над собою зусилля, щоб не застрягти надовго в цьому дивовижному закладі. Адже там тримали всі породи птахів, які тільки трапляються в тих краях, починаючи з різного роду орлів і кінчаючи найменшими пташками. Все це сяяло дивовижним пір’ям, особливо дрібна пташка і, розуміється, папуги. Немало було і домашньої птиці на заріз… Великий штат досвідчених і дбайливих людей доглядав ці пташині палаци, щоб забезпечити їм корм, чистоту, здоров’я і правильне розміщення по певних гніздах і сідалах. В іншому великому будинку перебували дикі звірі, страшні, величезні і кровожерливі, а поруч був іще будинок з не менш страшними ідолами. Місцеві леви скоріше схожі на вовків і називаються «шакали»; більшість з них народилась уже в неволі, а годували їх не тільки всякою дичиною і собачим м’ясом, але й людським – під час великих жертвоприношень. А втім, деякі рештки від жертв завжди кидають зміям, серед яких – а їх там безліч – є одна особливо отруйна і надзвичайно огидна: на кінці її хвоста дивовижні кісточки, наче кастаньєти… Після нашого нещасливого від’їзду з Мексики дуже багатьох наших нещасних товаришів пожерли ці дикі звірі. Кажуть, ними годували їх цілий тиждень.

    Тепер же слід сказати і про вправних майстрів, яких у Мексиці було багато з усякого ремесла. Насамперед, звичайно, треба згадати про різьб’ярів по каменю, а також майстрів золотих виробів, які куванням і литвом виробляли такі речі, які викликали б заздрощі їхніх іспанських товаришів. Їх було дуже багато, і найкращі з них жили в Ескапусалко, недалеко від Мексики. Разом з ними жили і ювеліри, на диво досвідчені в шліфуванні різного каміння. Чудові були також художники, скульптори і майстри по різьбі. Ткацтвом і вишиванням займалися жінки, досягаючи в цьому нечуваної майстерності, особливо у виготовленні найтонших матерій з прокладкою з пір’я. Жінки Мотекусуми займалися саме цими виробами, а особливо знамениті були ткацькі роботи жінок-затворниць, подібних до черниць, серед яких було багато знатних дівчат. Простіші, звичайні тканини йшли з Костатлана, недалеко від Вера-Круса. Окремий квартал у палаці Мотекусуми займали танцюристи, співаки та інші люди розваг. Нічим іншим вони не займались, але свої вигадки, часто просто запаморочні, вони виконували якнайкраще. Нарешті, Мотекусума утримував ще, і тільки для себе, велику кількість мулярів, теслярів, столярів, садівників. Особливо багато було останніх, бо сади Мотекусуми були не тільки великі, але й подиву гідні щодо свого багатства: скрізь цікаво зроблені клумби квітів, скрізь запашні рослини, велика кількість штучних гротів, струмків, басейнів, ставків. А втім, всього не перекажеш… Ясно, який могутній і великий був Мотекусума… Чотири дні уже ми були в Мексиці, але ніхто з нас, не виключаючи й самого Кортеса, не виходив за межі нашого розквартирування. Та ось Кортесу захотілось ближче подивитися на головний ринок і головний храм, і він послав до Мотекусуми Агуїлара, донью Марину і молодого пажа, Ортегілью, який уже трохи навчився мексиканської мови, щоб попросити у нього дозволу…

    Мотекусума не відмовив, але, очевидно, боявся, щоб ми чим-небудь не образили їх богів, а тому сам відправився в храм, щоб нас там зустріти. Вирушив він з величезним блискучим почтом, а на півдорозі зійшов з нош, щоб наблизитись до богів своїх пішки, як усі люди. Найзнатніші вели його попід руки, а двоє інших несли перед ним два розкішні жезли, подібні до скіпетрів. Перед храмом його зустріло багато жерців, і він з ними пішов, почав обкурювати ідолів і відправляти різні інші церемонії. А ми з Кортесом, все більше верхи, поїхали спочатку на Тлателулко, тобто головний ринок, в супроводі багатьох касиків. Дуже ми здивувалися і величезній масі народу, і нечуваним кількостям всякого товару, і подиву гідному порядку скрізь і в усьому. Касики давали нам дуже точні пояснення. Насамперед треба сказати: кожен товар мав своє, особливе місце. І ось у першу чергу ми потрапили до ювелірів, майстрів золотих виробів, продавців дорогих тканин, а також рабів і рабинь. Рабський ринок був нітрохи не менший за португальський ринок гвінейських негрів; невільники мали на собі нашийники, які були прикріплені до довгих гнучких жердин; мало хто з невільників вільно міг пересуватися. Далі можна було бачити ряди грубішого товару: бавовняної пряжі і матерії, ниток, какао, плетеного взуття, солодких місцевих корінців, усяких шкур і шкіри, сирової і вичиненої, і т. д. і т. п., наче на ярмарку в Медіна-дель-Кампо, моєму рідному місті. А там, дивись, щільно один біля одного стоять рундуки з харчовими припасами – овочами, салатами, різною живністю, фруктами, ковбасами, солодкими пиріжками, медом. Зовсім близько стояли гончарі, різні дерев’яні вироби, потім столи, лави, колиски. А далі простягався, кажуть, дров’яний і вугільний ринок. Але очі наші уже стомились, та й немислимо було все оглянути до кінця. Бо ж досить сказати, що в Мексиці ніщо не пропадало і все вважалося товаром; навіть людські покидьки збиралися і перевозилися куди потрібно, бо використовувалися у виробництві, наприклад – шкіряному. Бачу, що читач посміхається, але це справді так, як я кажу: недаремно в Мексиці скрізь були вбиральні, спеціально для цього збудовані, затишні… Так, ніщо в цьому місті не пропадало дарма… А втім, не перелічиш всього, що було на цьому найбільшому в світі ринку. Досить сказати ще, що в окремому місці продавався «аматл», тобто місцевий папір, а в іншому – штучні вироби для особливого куріння, «тютюни», далі пахощі різні, пахучі мазі і притирання, далі – велика кількість насіння, окреме місце для продажу солі, окремий ряд для виробників кремінних інструментів, для інструментів музичних і т. д. без кінця і краю. Скрізь повно людей, але скрізь порядок, та й на самому ринку був суд з трьома суддями і багатьма підсудками; суд цей наглядав за якістю товару, а також розв’язував усі суперечки. Нарешті, щоб не забути ще одного: уже близько до великого храму, на краю ринкової площі, було дуже багато продавців золотого піску, який тримали в кістяних, дуже тонких, майже прозорих трубках. Трубка певної величини і була тут одиницею обміну… Нарешті, ми покинули ринок і увійшли у величезні двори, які оточували головний храм. Кожен з них набагато більший за ринок в Саламанці, оточений подвійною стіною, вистелений гладенькими плитами. Скрізь ідеальна чистота, ніде ні смітинки, ні травинки. Там, де починаються сходи, Кортеса зустріли шість жерців, два високі сановники, послані Мотекусумою. Вони хотіли підхопити Кортеса попід руки, щоб допомогти йому йти, бо всього було 114 східців, але Кортес відмовився від їхньої допомоги. Зійшовши на самий верх, ми побачили майданчик з кількома великими каменями, на які кладуться жертви. Поруч стояв величезний ідол, подібний до дракона, навколо нього стояли такі самі огидні статуї, а вся долівка навкруги була вкрита свіжою ще кров’ю. Сам Мотекусума в супроводі двох жерців вийшов з якоїсь каплички, де також стояли прокляті ідоли, і прийняв нас дуже ласкаво: “Ти, звичайно, втомився, Малінча, піднімаючись нагору!”, але Кортес відповів, що ніщо на світі не може нас стомити. Потім Мотекусума взяв Кортеса за руку і почав йому показувати навколишню картину, не тільки столицю і багато міст на озері, але й той самий ринок, яким ми тільки що проходили.

    Дійсно, це диявольське капище панувало над усією округою. Ясно видно було три дамби, які вели в Мексику з їх переривами і мостами –через Істапалапан, по якій ми чотири дні тому вступили в столицю, через Тлакупу, по якій нам судилося через 6 місяців рятуватися вночі, і через Тепеакілу. Ясно видно було і водопровід чапультепекський, який постачав питну воду всьому містові. Все озеро було як на долоні: безліч човнів сновигали туди й сюди, перевозячи людей і продукти в будь-який будинок, а над будинками скрізь височіли, наче фортеці, піраміди храмів з каплицями і баштами на вершині. Внизу під ними кишів ринок з його численним натовпом, і шум його було чути далеко. Деякі з нас, які побували в Константинополі, і навіть обійшли всю Італію, запевняли, що ніде вони не бачили такого великого і впорядженого ринку.

    Картина була дійсно величною, і ми не могли відірвати очей від неї…

    В усіх цих провінціях завоювання Мексики вважалося справою немислимою. Коли ж усякі сумніви щодо цього зникли, місцеві касики перелякались і посилали послів за послами із запевненнями в покорі і з багатими подарунками. Брали вони з собою і своїх синів і показували їм повалену Мексику, як у давні часи дивилися зруйновану Трою. Щодо мене, то я вирішив вирушити із Сандовалем, хоча Кортес і хотів, щоб я залишився при ньому; але, нарешті, він погодився і обіцяв, що, де б я не був, він завжди подбає, щоб я мав усе, що мені потрібно. Коли, нарешті, читач спитає, чому ми, справжні конкістадори, не залишилися в Мексиці або біля неї, а пішли так далеко, в умови незабезпечені, то я відповім: у податних списках Мотекусуми ми знайшли дані, які вказували, скільки і звідки йде золота, какао, матерій. Зрозуміло, всі ці доходи повинні були піти нам, а не комусь іншому. Але, звичайно, справа була важка, і недаремно Кортес відпускав нас так неохоче…

    …Давно уже Кортес чув, що країни Гондурас і Ігерас багаті на золото і срібло. Іноді моряки, які побували там, розповідали просто чудеса: наприклад, що індійці тамтешніх місць для рибної ловлі вживають грузила з чистого золота. Крім того, припускали, що саме тут повинен бути «Прохід», і Кортес давно уже мав спеціальне доручення знайти його що б то не стало, бо тоді відкрився б найпростіший і найзручніший шлях до країн прянощів. Все це спонукало Кортеса не відкладати рішення до довгої шухляди, і він вибрав керівником експедиції Крістобаля де-Олі, тому що він йому цілком довіряв, бо він, Олі, цілком зобов’язаний був своїм піднесенням Кортесу, та й сім’я його і володіння були в самій Мексиці.

    …Багато з нас, старих, справжніх конкістадорів, оселилися в Гуакасуалко, де у нас були великі маєтки. І тут сталося те саме, що й в інших провінціях: коли настав термін збирання податків, індійці наші чинили опір і намагались убити власника коменди. Бунти почалися скрізь, і ми, об’єднавшись, безустанно переїжджали з місця на місце, щоб відновити покору, Так само повстало і населення Сіматана. Наш начальник Луїс Марін вважав достатнім послати туди чотирьох іспанців, серед яких був і я. Ми пішли туди, йдучи весь час по важкій, болотистій землі з великою кількістю річок. Трохи не доходячи до Сіматана, ми сповістили жителів про мету нашого приходу; у відповідь на це був напад з трьох боків: двоє з нас загинули, я дістав небезпечну рану в горло і спливав кров’ю; нарешті, і останній з нас теж був поранений, і, хоч як запекло ми билися, нам довелось подумати про те, щоб тікати до річки, де стояли човни. Мій товариш і кинувся туди, а я, знесилений, забрався в густі кущі, де майже знепритомнів. Нарешті, я прийшов до пам’яті, зібрався з силами і кричачи: «Свята Діво, допоможи мені, щоб ці собаки хоч сьогодні мене не вбили!», кинувся на індійців і, незважаючи на нові рани, пробився до свого товариша, який уже був біля човнів. Човни наші були врятовані чотирма вірними індійцями, подвиг яких тим вищий, що жителі Сіматана не стільки цікавились нами, скільки нашим багажем. Нам усім удалося забратися в човни і переправитись через річку, дуже бурхливу і широку.

    Діставшись до протилежного берега, ми більш як тиждень ховалися в горах, щоб остаточно збити переслідувачів. В Гуакасуалко тим часом довідалися про нашу невдачу, але вважали, що нас убили, бо так думали і вірні нам індійці, які даремно чекали нас кілька днів. Тому Луїс Мартін віддав, як того вимагав звичай, наші коменди іншим конкістадорам, повідомивши про це в Мексику, а наше майно було продане… Коли ж ми через 23 дні прийшли в Гуакасуалко, наші друзі зустріли нас з великою радістю, а «спадкоємці» були у великій мірі розчаровані. Поступово Луїс Мартін прийшов до переконання, що для тривалого втихомирення країни йому потрібно далеко більше сил. За цим він і поїхав у Мексику, наказавши нам відсиджуватися в наших міцних хатах і нікуди не соватись навмання. Кортес погодився на доводи Мартіна, дав йому 30 солдатів, але в той же час зобов’язав його і нас підкорити Чіапу і заснувати там місто.

    Про негайний похід не могло бути й мови: спершу довелося прокласти дороги, бо в країні було багато боліт і заростей. Почали настилати гатки з колод і дощок, а де цього було мало, робили човни. Так ми пройшли, нарешті, першу частину шляху. Далі були гори, і ми знов прокладали собі дорогу вздовж річки, щоб таким чином добратися до Чіапи. Ніякої дороги раніше тут не було, бо сусіди дуже боялися Чіапи, жителі якої були, може, найбільш войовничим племенем в усій Новій Іспанії, так що навіть Мексика не могла їх підкорити. Займалися вони розбоєм. Вони раз у раз вимагали данини золотом, всяким добром і людьми, яких потім різали під час своїх жертвоприношень; у своїх наскоках вони часто доходили до Техуантепека і робили засідки в тамтешніх горах, чекаючи проходу індійських купців, так що порушували мирний обмін цілих провінцій. Часті і вдалі їхні походи  зібрали у них дуже багато полонених, яких вони тримали на становищі рабів, перш за все для сільських робіт. Ідучи вгору по річці, ми зробили огляд наших сил. Нас було: 30 вершників, 15 арбалетчиків, 8 мушкетерів і 60 піхотинців. Було з нами і немало індійців-мексиканців, касик Качули з великим почтом і великим загоном, але вони так боялися Чіапи, що погоджувалися тільки допомогти при транспортуванні і прокладанні доріг.

    Ми йшли з величезною обережністю, але люди з Чіапи нас помітили, і скрізь почали горіти сигнальні вогнища, щоб збиралися воїни. Тим часом дорога йшла вже між маїсовими полями та іншими дуже привабливими насадженнями. Ми покладали надії на багату вечерю, бо відсутність жителів – вони всі втекли – нітрохи нас не конфузила. Але замість відпочинку довелося битися…

    …Ми здобули цілковиту перемогу і в доброму порядку, з музикою і прапорами, увійшли у вороже місто.

    Жителі, звичайно, втекли. Але наш капітан вмілими діями змусив їх повернутися, їхній приклад наслідувало і населення сусідніх селищ, і скоро життя увійшло в колію, і наш патер проповідував з великим успіхом. Добрі відносини незабаром були порушені з вини одного нашого солдата, який перебував у Чомулі, сусідньому великому місті. Солдат був відправлений у Мексику на суд, але Чомула все ж повстала, і довелося її знов підкоряти. Місто лежало в горах і захищалося міцними стінами, а навкруги зяяли непрохідні провалля. Обстріл нічого не дав, і ось ми спорудили спеціальні міцні рухомі навіси, під захистом яких почали підкопувати стіни. Захисники скидали різні горючі матеріали, стараючись запалити навіси, лляли киплячу воду, зсували великі глиби каменю. Кілька разів навіси розбивалися, і ми будували міцніші, ні на хвилину не припиняючи своєї роботи. Запеклість обох сторін усе зростала. Пригадую, як жерці із стін кричали: «Вам потрібне золото, тільки золото. Нате!», і зі стін полетіли майстерно зроблені прикраси, але скинуті вони були в таке місце, куди легко долітали і стріли, і дротики. Та ось удень пройшла якось злива, а потім настав густий туман, як це буває в горах. Нічого не було видно, і навіть звуки якось заглушалися. Наш капітан хотів припинити поки що роботи, але я, знаючи з мексиканського прикладу, що й ворог у таких випадках слабшає, з небагатьма товаришами пробрався крізь пролом і дійсно натрапив тільки на невеликий загін чоловік у 200. Зав’язалась запекла сутичка і, може, всім нам тут був би й кінець, якби кілька з наших індійців не прийшли на допомогу. Наші підоспіли, і місто було взяте. Жителі в панічному страху кинулись у протилежну від нас частину міста, де намагалися втекти по майже стрімких скелях. Багато розбилося на смерть. Багатьох ми забрали в полон, але скарбів ніяких не знайшли.