Перейти до вмісту

Володимир Винниченко | Голод | Оповідання

    Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, іноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз же боязко ховався в степу. Туга ночі таємниче шепотіла й зітхала коло них.

    Іноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака й пильно дивився до станції. Там усе було, як і перше. Станція дрімала. Так само на лаві коло дзвінка темніли якісь постаті, ледве освітлені світлом ліхтаря, так само в одному вікні виднілась фігура телеграфіста, що сидів, схилившись над столом, так само в садку крізь дерева видко було світло, а круг його якісь фігури. А од фігур тих і од світла так само нісся то сміх, то брязкіт шклянок, то ніжний тихий спів, то закотистий голосний регіт. А між станцією й рівчаком — лінії рельсів, витягнуті, напружено націлені кудись у далечінь. Рельси, вибігши з полоси світла, пропадали у тьмі, і тільки ледве видко було там, попереду, куди повзли вони, темні ряди вагонів.

    — Ну? — шепотіли задні, коли передній зсувався вниз.

    — Валяй далі! — хрипів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи коліньми й часом зупиняючись. І коли вони зупинялись, зупинялось і шарудіння в рівчаку, і чуть було, як несміло терся вітер біля їх, як зітхало щось у степу й неслися звуки сміху із маленького садка. А вгорі, у темнім небі, пильно слідкували за ними мовчазні, таємні зорі.

    Повзли довго.

    І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік, і не блищали рельси. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.

    — Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.

    — Вилазьте…
    — Тут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.

    — Вони… Мішки не погубили? Ш-ш!.. Ти! Щоб тобі там покорчило…

    Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:

    — А ти ж добре знаєш?

    — Не бійся, на своїй спині таскав його… Ну, тихо ж? Не одставай од мене!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне… Тільки мішки покидать додолу… Чуєте?

    — Та то вже…

    — Ну, хай бог помагає!..

    Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.

    А станція збоку їх дрімала собі під нічний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.

    Передній раптом зупинився.

    — Хто йдьоть? — в той же мент зачулося звідкись од вагонів.

    Три постаті закам’яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.

    — Хто йдьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.

    — Кидайте мішки…— поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив: — Свої.

    Коло вагонів щось заходило.

    — Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?

    — На станцію йдемо…

    Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.

    — Стой!.. Підожди! — зачувся за ними ще більш насторожений голос, і хода постаті стала частішою.

    — А чого нам ждать? Нема часу…

    — Говорю, стой, бо стрілять буду…

    Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так, що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.

    — Ну, то що буде? Драстуйте! — спокійно обізвався передній.

    Постать, не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до лиць їх, до одежі, до рук.

    — Що, знакомі, може? — суворо, знехотя бовкнув середній.

    — Да, знакомі…— теж суворо одповіла постать, не перестаючи придивлятись до них. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, несподівано засвистіла.

    — А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.

    Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло них та зорі напружено моргали одна одній.

    — А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо, з сумним якимось жалем промовив передній.— Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?

    Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.

    — Бог богом, а служба службою,— твердо й холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впоследствії сказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за них.

    — Та ото й ми б то по зерно, чи що?

    — Та хто вас знає. Ось жандар подивиться… Було тихо.

    — Ех!..— зітхнув передній,— Люди!.. У самого ж, може, діти голодні… Зараз жандара. А може, оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..

    Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко одгювів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.

    — Да! — раптом злісно заговорив сторож.— Якби не діти, то, може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами, чортами…

    Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.

    — Ви з голодного села? — суворо спитав сторож. – З голодного…— знехотя одповів передній.

    — З Кирасировки чи з Водяного?

    — З Водяного…

    — По зерно йшли?

    — От йому це зерно!..— суворо, злісно вирвалось у середнього.— А хоч би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх жандарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума. Свистить… Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув…

    — Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.

    — Та годі, Данило! — тихо промовив передній.

    — Та що ж воно, справді… За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку, так уже й начальство…

    — Агей! — зачулось коло вагонів.

    — Сюди! — крикнув сторож.

    Із тьми, хутко наближаючись, з’явилось дві постаті, чимось дзвякаючи й щось бубонячи між собою.

    — А що там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.

    — Та ось…— суворо промовив сторож.— Якісь коло вагонів терлись…

    Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.

    — Гм… так…— поважно протягнула постать з шаблею.

    — Ви скудова?

    — З Водяного, господин жандар…— коротко зітхнув передній.— Оце йшли собі на станцію… Нічого не знаємо… Коли це: «Стой, стрілять буду». За що ж це?

    — Так… А пашпорти єсть?

    — Пашпорти?..

    Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:

    — Пашпортів з нами… так що й нема… Но тільки…

    — Умгу… Ну, так ідьом за нами… Поговорим на станції.

    Передній розвів руками, зітхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх солдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п’ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в шкляних ліхтарях, а круг свічок з обох боків стирчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жандармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали.

    Очі всіх, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи й щоки якось дуже червоніли.

    — Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирок.

    Жандарм ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:

    — Ec… Ec… Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє! Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й завмер.

    — Экспроприаторов? — недовірливо й ліниво протягнув офіцер.— Ого! Ану, отойди!

    Жандарм ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.

    Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха…

    Одна з паній, у якої були великі сині мрійні очі, засміялась:

    — Ну, й акспроприаторьі!.. Фе!.. Я думала, настоящие…

    Жандарм скосив на неї очі, але ждав, що скаже офіцер. Офіцер же гикнув, одкинувся на спинку стільця й ще лінивіше звернувся до спійманих:

    — Так… Гм! Вьі же ато чего там… зто… как его?.. Там бунтьі устраиваете?

    «Експропріятори», що жадно бігали очима по закусках, заворушились і повернули до його голови.

    — Ми, ваше благородіє, нікоторих бунтів,— поспішно й кротко заговорив передній.— Ми собі йшли на станцію… А нам, значить, звиніть: «Куда? Стрілять буду»… А ми, как от перед богом, ваше благородіє… Ми з голодного села. Два дні не їли, ваше благородіє…

    — Ну, врешь… Все вьі ато поете…

    — Ваше благородіє,— вмішався жандар.— Они коло вагонов з зерном споймані…

    — Ага!.. Вот видите… зерно хотел украсть?

    — Ваше благородіє! — знов переводячи очі од столу на офіцера, схилив голову на плече передній,— Коли б ми по зерно йшли, так у нас би мішки або хоч торби були… А ми ж… от, як самі бачите…

    — Гм…— крутнув вуса офіцер.

    — А ну их к черту, Сережка! — нетерпляче скрикнув другий офіцер,— Дай им, Скрипчук, по нагайке, й к чорту.

    Жандарм взяв до його під козирок, але ждав, що скаже Серьожка.

    — Гм!..— ліниво, п’яно дивлячись на спійманих, крутив Серьожка вуса. Спіймані ж насторожено стояли, й ждали, й бігали очима по закусках. Панії щось шепотіли одна одній і сміялись, показуючи очима на «експропріяторів».

    — Отправить их под арест!..— несподівано постановив Серьожка і в’яло повернувся до столу.

    — Слушаю! — цокнув шпорами жандарм.— Йдем! Спіймані знову заворушились. Данило насупив брови й щось пробурмотів; самий задній маленький дядько з гострим носиком і круглими, як дві вишні, зляканими очима ще більше напружився й розтерявся, а передній розставив руки і кротко скрикнув:

    — Ваше благородіє! Та за віщо ж?

    — За беспорядки! — не озираючись, ліниво бовкнув офіцер.

    — Ваше благородіє! У нас же дітки… Сем’я голодна… За що ж нам таке? Ми ж хіба що, бунтували?.. За що ж нас у тюрму?

    Гарненький офіцер нетерпляче скочив з місця і, підійшовши до них, крикнув:

    — Марш!

    — Та за віщо ж це під арешт? — раптом злісно, густим басом бовкнув Данило, дивлячись повз гарненького офіцерика у спину офіцерові з пишними вусами. Той помалу повернувся й пильно глянув на Данила.

    — Гм!.. Так тьі еще… Гм!.. Дай ему в рьіло,— хитнув він на його передньому.

    Передній злякано глянув на Данила, на офіцера, широко розплющив очі і з непорозумінням подивився на всіх.

    Панії засміялись.

    — Вот это остроумно! — байдуже бовкнув старенький панок, витираючись серветкою.— Это напоминает мне…

    Офіцер жвавіше озирнувся до паній і, повернувшись, строго крикнув:

    — Ну! Дай ему в рьіло!

    — Ваше благородіє!!! — благаюче підняв руки передній.

    — Молчать!.. Не хочешь? Ну, тебе дадут в рьіло.

    — Тьі! — хитнув він Данилові.— За то, что он не хочет дать тебе в рьіло, дай тьі ему!..

    Панії, офіцер і навіть старенький панок весело засміялись.

    — Справедливо! — крикнула пані з мрійливими очима.

    — А потом он тебе даст… А потом оба вместе дадите вон тому третьому. Ну!

    Данило мовчки, злісно дивився на офіцера й сопів носом; передній розтеряно посміхався, а задній злякано водив очима по всіх і дрижачими руками м’яв картуза.

    — Ну! — раптом грізно скрикнув Серьожка і скажено підвівся.— Я с вами шутить буду, что ли. Бей в морду его! — ступнув він до Данила й показав головою на переднього.

    Данило зблід і глухо промовив:

    — За що ж я його буду бить?

    — Не рассуждать! Приказьіваю тебе — й бей!

    — Ваше благородіє! — знову благаюче крикнув передній.

    — За віщо ж нам таке безчестя!.. Та нас же люди заплюють… Змилуйтесь!.. Хай нас господин жандар ударять… Та й одпустіть нас…

    — Я хочу, чтоб вьі набили себе мордьі… А жандарм еще успеет…

    Жандарм посміхнувся. Данило переступив з ноги на ногу й глухо бовкнув:

    — Одсилайте нас у тюрму.

    — Нет… Тьі дай ему в рьіло, а тогда в тюрьму. Тогда даже в тюрьму не пошлю, прямо пущу на все четьіре сторони… Слмшишь? Обещаю! Ей-богу! Ну?

    — Боже мій, боже мій! — жалібно захитав головою передній, а Данило знов переступив з ноги на ногу й мовчки кам’яно-напружено застиг.

    — Ну? — подивився офіцер на Данила. Той не рушився.

    І раптом лице офіцерові почервоніло, очі налились кров’ю, вуса якось зашарпались.

    — Скрипчук! Да я долго с вами буду…— скажено рявкнув він.— Стреляй их.

    Данило швидко глянув на офіцера, на Скрипчука, який злякано витягав револьвера, і зразу якось весь скажено зморщився і прохрипів:

    — Не маєте права стрілять!

    — Что-о? — заревів офіцер і, підбігши до жандарма, вихопив з рук йому револьвера й шарпнув до себе.

    Жандарм поспішно скинув з шиї шнурок, на якому був причеплений револьвер, і злякано замер знов.

    Панії ойкнули. Передній і задній великими очима дивились поперед себе і, видно, мало вже що бачили.

    Але тут гарненький офіцер хутко підійшов до Серьожки, твердо схопив його за руку й промовив:

    — Сережка!.. Плюнь!.. Не нужно… Под суд за какую-то сволочь… Оставь… Плюнь!

    — Н-нет!.. — хрипів Серьожка.— Я его заставлю… Я ему покажу право…

    — Сергей Семеньїч! — підбігла пані з мрійними очима.— Бог с ним!.. Отправьте в тюрьму, й довольно.

    Офіцер з пишними вусами пустив револьвер і, важко дихаючи, повернувся до панії.

    — Лариса Ивановна!.. Я их заставлю!.. Они должньї ато сделать для вас…

    — Не нужно… Я не хочу…

    — Нет! Я их заставлю! Сльїшите, вьі! На свободу пущу, дам по рублю на водку. Сльїшите! Бей!

    — Ваше благородіє! Пустіть нас! — схлипнув передній.

    — Нет!. Дам по рублю на водку, дай ему в рьіло. Сльїшь! Ей-богу, дам… Не веришь? На.

    Офіцер п’яними руками рішуче поліз в кишеню, вийняв гаманець і висипав гроші на долоню. Деякі монети покотились з рук на землю й лягли коло Данилових ніг. Жандарм хотів кинутись піднімати, але офіцер закричав:

    — Оставь!.. Пусть… Зто им… Бей!.. Вот все дам, бей! — Рука з грішми йому дрижала, вуса розкудовчились, а очі вперто вп’ялись у переднього.— Все дам!.. Дай в рьіло!

    Передній глянув на Данила. Данило якось прудко зиркав то на гроші, то в землю, то на гроші, то знов у землю.

    — Да бейте, дураки! — нетерпляче скрикнув гарненький офіцер.— Да идите себе ко всем чертям! Бери деньги й бей! — звернувся він до переднього.

    — Ну, кто ударит, тому все даю! — крикнув офіцер з пишними вусами.— Ну?

    Всі замерли. Передній якось криво посміхався, щось шепотів, Данило сопів носом, панії і старенький панок з жадним напруженим інтересом ждали.

    — Ну? — хитнув офіцер рукою. Монети брязнули на руці.

    Три сірі постаті, як за магнітом, повернули на брязкіт голови, і на сірих, висмоктаних голодом обличчях виступило ще більш щось неспокійне, щось несміливо-жадне. Данило переступив з ноги на ногу й важко сопнув носом. Задній присунувся ближче.

    — Ану, интересно!..— сладострасно прошепотіла пані з мрійними очима і присунулась ще ближче, жадно водячи очима по спійманих.

    Офіцер знову брязнув грішми, мовчки посміхаючись.

    — Ваше благородіє!..— з мукою схлипнув передній,— Здєлайте милость, пожертвуйте так. Голодні ж ми… Дітки у нас… Ваше благородіє!

    Данило ворухнувся. Передній насторожено глянув на його й замовк, прудко, неспокійно бігаючи по всіх очима.

    — Не-ет, дай в рьіло…— посміхнувся офіцер і знову брязнув грішми. І п’яні, ситі очі його задоволене ходили по голодних, напружених постатях трьох сірих спійманих людей. А сірі спіймані люди знову заворушились, знову насторожено, боячись зустрітись поглядами, забігали очима й мовчки стояли проти панів з масляними очима, повними жадності.

    Раптом Данило повернувся до переднього і, не дивлячись на його, глухо бовкнув:

    — Бий, Семене…

    Передній одступив навіть назад…

    — Нічого, бий!.. Давайте гроші…— повернувся Данило до офіцера.

    — Нет, сначала в рьіло,— п’яно хитнувся офіцер.

    — Ну!..— сопнув якось Данило і, розмахнувшись, вдарив Семена по лиці. Потім зразу ж поспішно одвернувся і глухо бовкнув до офіцера: — Давайте! Вдарив…

    — Нет, подожди! Теперь он тебя!

    — Конечно! — з захопленням підхопила пані з мрійними очима.

    Данило круто повернувся до Семена, який якось криво посміхався, і, дивлячись убік, жорстко промовив:

    — Бий і ти!.. Семен зам’явся.

    — Та бий! — злісно рявкнув Данило.— Чого там ще. На!

    Пани жадно дивились. Передній розвів руками, потім підняв одну руку й несміло вдарив Данила по лиці. Данило знов зараз же повернувся до офіцера і, понуро глянувши на його, бовкнув:

    — Вже!

    — Ну, вот! — задоволене посміхнувся офіцер і, піднявши руку, струснув гроші на землю.

    — Собирайте!

    Семен, Данило й задній дядько поспішно нахилились і, жадно хапаючи монети, стали повзати по землі під ногами жандармів, панка та паній, одпихаючи один одного, сварячись і навіть видираючи один у одного.

    А пани стояли над ними, навмисне одпихали в другий бік монети і, хльоскаючи з задоволенням в долоні, кричали:

    — Браво!.. Бр-раво… Так! Не поддайсь! Зорі сумно дивилися з темного неба і крізь листя здавались заплаканими; цікавий вітер боязко шелестів у віттях, а метелики, не звертаючи уваги ні на крик та сладострасне хльоскання ситих, п’яних людей, ні на повзаючих, голодних, сірих людей, літали й бились об скло, вперто лізли на вогонь, і падали, і повзали, і знов летіли на вогонь.