У нашому місті вірили, що одного дня люди навчаться літати не тільки до інших країн, а й до інших часів. Старі мріяли повернутися у свою молодість, молоді хотіли зазирнути в майбутнє, а діти були єдиними, хто розумів: найкраще місце для людини — це та мить, у якій вона зараз тримає чиюсь руку.
У нього був квиток на Місяць.
Він зберігав його в старій дерев’яній шухляді разом із листами, фотографіями й речами, які люди зазвичай не викидають не тому, що вони потрібні, а тому, що вони пам’ятають за них. Квиток був тонким, сріблястим і дивним чином теплим, ніби хтось уже тримав його в долонях багато років тому.
Усі казали, що це велика удача. Полетіти туди, де Земля стає маленькою блакитною кулею, де міста нагадують розсипані іскри, а людські турботи здаються такими незначними, що їх можна стерти одним рухом пальця. Але ніхто не знав, що перед кожною великою подорожжю людина мусить залишити щось на Землі.
І саме це було найважче.
Він міг узяти із собою одяг, книги, фотографії. Міг узяти пам’ять про вулиці, де виріс, про будинок, де пахло свіжим хлібом, про вечори, коли весь світ здавався простим. Але він не міг узяти із собою її погляд.
Бо були речі, які не поміщалися в жодну валізу.
Коли він сказав їй про політ, вона посміхнулася так, ніби раділа за нього. Але вночі, коли всі в місті спали, вона довго дивилася на небо й думала, що Місяць — це лише інша назва для відстані.
У день відльоту сонце зійшло особливо тихо. Здавалося, воно теж не хотіло будити тих, хто прощався. Він піднявся високо над землею й дивився вниз, поки будинки не стали крапками, а дороги — тонкими нитками, які вже не можна було розплутати.
Тоді він уперше зрозумів: людина може піднятися над світом, але не може втекти від власного серця.
Кажуть, що через багато років у місті почали випадати дивні дощі. Вони приходили лише вранці й були теплішими за звичайну воду. Люди сміялися, діти бігали босоніж калюжами, а вона щоразу підходила до вікна й дивилася на краплі, які стукали по склу.
Вона не знала, що далеко над нею, серед холодних зірок, хтось також дивився на Землю й згадував її очі.
Можливо, тому той дощ ніколи не був просто дощем.
Можливо, це були сльози людини, яка отримала квиток до Місяця, але все одно залишила найважливішу частину себе там, де вперше побачила світанок у чиїхось очах.