Узимку Абрамцеве здається покинутим.
Сніг лежить на дахах так рівно, ніби ніхто не торкався їх уже століття. Старі липи стоять у білому мовчанні, а дерев’яний будинок дивиться темними вікнами крізь морозний серпанок так спокійно, що перша думка завжди однакова: тут нікого немає.
Друга приходить значно пізніше.
Тут ніколи нікого не було.
Я приїхав перед заходом сонця. Повітря пахло льодом і старою деревиною. Сніг скрипів так голосно, що мені було незручно порушувати тишу, ніби я зайшов до чужої кімнати без дозволу.
Будинок зустрів мене темними вікнами.
У них не відбивався сніг.
Не відбивалося небо.
Лише я.
І навіть це було дивно.
У кожному вікні я стояв трохи інакше.
У першому — дивився вгору.
У другому — тримав руки в кишенях.
У третьому — був повернутий спиною.
Я обернувся.
За мною нікого.
Лише рівний білий парк.
Я сказав собі, що це гра світла.
Але світло вже давно згасло.
Сутінки прийшли непомітно.
З ними змінився сніг.
Він почав поглинати сліди.
Не засипати.
Саме поглинати.
Кожен відбиток зникав одразу після того, як я відривав ногу.
Наче земля не хотіла пам’ятати, що я тут був.
Я рушив до старої алеї.
І раптом помітив постаті.
Люди стояли між деревами.
Далеко.
Так далеко, що не можна було розгледіти облич.
Вони не рухалися.
Їх було шестеро.
Я моргнув.
Стало семеро.
Ще раз.
Дев’ятеро.
Вони не приходили.
Вони просто вже були там.
І кожного разу їх виявлялося більше.
Я швидко пішов назад до будинку.
На ґанку не було моїх слідів.
Зате були чужі.
Босі.
Вони виходили з дому.
І губилися в заметах.
Усередині пахло холодним деревом і воском.
Кімнати були порожні.
Та в кожній стояли меблі так, ніби господарі вийшли лише на хвилину.
На столі лежала розкрита книга.
Її сторінки були чистими.
Я перегорнув одну.
На ній проступив текст.
Не чорнилом.
Морозом.
Слова з’являлися просто під моїми пальцями.
«Не озирайся, коли почуєш сходи.»
Я кинув книгу.
У будинку було тихо.
Потім нагорі хруснула дошка.
Повільно.
Ще одна.
Хтось ішов.
Не вниз.
Не вгору.
Так, ніби сходами можна було рухатися в іншому напрямку, про який люди просто не знають.
Кроки ставали ближчими.
Але сходи залишалися порожніми.
Потім скрипнула остання сходинка.
Тиша.
Із темряви долинув голос.
Не чоловічий.
Не жіночий.
Він був схожий на звук, який видає старий будинок, коли взимку стискаються балки.
— Не дивись.
Я дивився.
На сходах нікого не було.
Та сніг, що занесло в дім на моїх черевиках, почав вкриватися слідами.
Босими.
Вони повільно наближалися до мене.
Один.
Другий.
Третій.
Наче невидима людина щойно зайшла до кімнати.
Я відступив.
Сліди не зупинилися.
Вони підійшли зовсім близько.
І раптом обірвалися.
Не тому, що хтось звернув.
А тому, що наступний крок мав би бути всередині мене.
Я не пам’ятаю, як вибіг із будинку.
Лише пам’ятаю, що парк був порожній.
Жодної постаті.
Лише дерева.
І все ж дорогою до воріт я відчував дивне полегшення.
Наче хтось перестав дивитися мені в спину.
Через багато років я випадково знайшов стару фотографію Абрамцева, зроблену взимку.
На ґанку стояли люди.
Відвідувачі.
Екскурсовод.
Діти.
І серед них — чоловік у темному пальті.
Він дивився просто в об’єктив.
Його обличчя було моїм.
Фотографію датували 1908 роком.
Я народився майже через століття.
Відтоді я більше не боюся старих будинків.
Я боюся місць, де пам’ять живе довше за людей.
Бо одного дня вона починає пригадувати тих, хто ще не народився.