Далеко на горизонті плив корабель.
Такий далекий, що здавався лише темною рискою між небом і морем. Неможливо було розгледіти людей на палубі, неможливо було зрозуміти, звідки він прийшов і куди прямує.
Море між ним і берегом дихало спокійно.
Хвилі котилися до суші, як котилися вчора, рік тому і сто років тому. Вони не звертали уваги на корабель. Вони виконували свою вічну роботу.
На березі шумів прибій.
Вітер приносив запах солі.
Над водою кружляли птахи.
А корабель повільно рухався своєю дорогою.
Людина любить знати, що буде далі.
Любить бачити береги попереду.
Любить бути впевненою у напрямку.
Та море вчить іншого.
Корабель не бачить усього шляху одразу.
Він бачить лише смугу води перед собою.
І цього достатньо.
Горизонт завжди відступає.
Та саме завдяки цьому подорож триває.
Сонце торкалося хвиль золотим світлом. Далека постать корабля ставала то темнішою, то світлішою, ніби виникала з повітря і знову розчинялася в ньому.
І тоді ставало зрозуміло:
не кожен берег потрібно бачити.
Не кожну відповідь потрібно знати.
Іноді достатньо довіритися морю, тримати курс і спокійно рухатися вперед, як той далекий корабель на горизонті, що пливе між небом і водою, несучи свою невидиму історію крізь безмежний простір світла і хвиль.