До середини літа 2022 року Російсько-українська війна перейшла у фазу важких позиційних боїв по усій довжині 1300-кілометрової лінії зіткнення. Здавалось, кожній зі сторін бракує ресурсів для переламу ситуації: Росії — людських, Україні — технічних.
Усе кардинально змінилось у перші дні осені, коли після несподіваної для супротивника активізації на Херсонщині ЗСУ перейшлиу наступ на протилежному краї фронту, на Харківщині. Попри те, що він почався не за класичними канонами — без обов’язкових у подібних випадках артпідготовки, танкових кулаків, підтримки авіації і домінуючої чисельної переваги, — український наступ виявився вкрай успішним. Його метою були Куп’янськ та Ізюм, звільнені в результаті блискавичної 6-денної Харківської офензиви. Втрата Росією двох ключових логістичних вузлів стала критичним ударом по її тривалих зусиллях захопити східні українські території і продемострувала не тільки вразливість і низький моральний дух російської армії, але й наступальну здатність рішучого та добре скоординованого українського війська, оснащеного ефективним західним озброєнням. Якщо після битви за Київ світ зрозумів, що Росія може й не перемогти, то після Харкова стало очевидним, що Росія може програти.