Річка Чобе плине повільно, як старий чоловік, який пам’ятає все, що колись сталося на цьому світі, і нікому не розповідає. В її темних водах ховаються крокодили, спокійні, як давні боги, які вирішили ніколи не втручатися у долі людей, але завжди бути поруч, у тіні високих трав і сплетінні коренів.
Вони спостерігають за всім, що живе на її берегах: за слонами, які, як старі генерали, рухаються повільно і велично, за птахами, які співають ноти без початку і кінця, і навіть за мандрівниками, які приходять, щоб загубитися в цих нетрях, думаючи, що вони — головні герої історії.
Крокодили не мають пам’яті людської, вони мають пам’ять річки, пам’ять часу, який тече повільно і неминуче. Вони знають, що одного дня вода віднесе все, і тоді залишаться лише тіні на піску, а їхні очі будуть відображати небо, в якому ховаються таємниці, що ніколи не стануть легендами. Іноді вони виходять на берег, як спогади, які нагадують про минуле, і кожен рух їхнього тіла — це історія, яку ніхто не зрозуміє, крім тих, хто готовий бачити світ очима річки.
У світі Чобе люди здаються крихітними, але саме вони вносять у повітря запах страху і тривоги, запах, який крокодили знають ще з часів, коли річка була лише тріщиною в землі. І все ж, незважаючи на цю напружену близькість, крокодили не бояться. Вони не квапляться, не турбуються, бо знають, що час належить їм так само, як належить воді, травам і небесам.
І коли сонце заходить над Чобе, відблиски на воді танцюють, немов старі легенди, які оживають на мить, і крокодили зникають у темряві, залишаючи за собою лише шепіт річки. І в цьому шепоті можна почути весь світ: і радість слонів, і глухі крики птахів, і тривогу тих, хто боїться великої таємниці, що живе у водах Чобе.
Тому кожен, хто дивиться на річку, знає: тут не просто живуть крокодили. Тут живе сама історія, повільна і невблаганна, як життя, яке неможливо обдурити.