Ранкове Балтійське море прокидалося повільно, ніби старий родич, який пам’ятає більше, ніж хотів би розповісти. Туман лежав над водою, мов біла скатертина на столі, за яким ще не зібралися живі й мертві. Здавалося, море дихало — глибоко, з притаманною йому сумною величчю, що не потребує свідків.
Чайки літали низько, ніби шукали загублені імена тих, хто колись вирушив у подорож і не повернувся. Вони кричали не від голоду, а від пам’яті. Кожен їхній зойк був схожий на уривок листа, написаного солоною рукою моря й так і не доставленого адресатові. Пісок на березі ще зберіг прохолоду ночі, і якщо стати босоніж, можна було відчути, як крізь ступні проходять чутки століть.
Сонце з’явилося без урочистості — не як герой, а як службовець, що сумлінно виконує свою роботу. Воно підсвічувало воду так, ніби хотіло зазирнути всередину й перевірити, чи всі таємниці на місці. Але море не любило допитів. Воно лише змінювало колір — від свинцевого до блідого золота — і робило вигляд, що нічого не сталося.
Старий маяк на узбережжі, який уже давно не світив, усе одно щодня прокидався першим. Місцеві казали, що він бачить сни: про кораблі, яких ніколи не було, і про кохання, що чекало надто довго. Іноді здавалося, що саме він утримує море від того, щоб вийти з берегів і розповісти світові всю правду одразу.
Ранок минав, але море не змінювалося. Воно залишалося таким, яким було завжди: трохи втомленим, трохи іронічним і нескінченно терплячим. Воно знало, що люди прийдуть, подивляться, зітхнуть і підуть далі зі своїми дрібними турботами. А воно залишиться — з пам’яттю, туманом і солоним серцем, яке б’ється в ритмі, старшому за будь-яку історію.