У Любомлі літо не починалося — воно спалахувало. Липень приходив, мов розігріта лампочка над старим ґанком: трохи жовтий, трохи пилюжний, повний дзижчання комах і днів, що здавалися нескінченними. Повітря було густе, його можна було пити маленькими ковтками, сидячи на лавці й слухаючи, як місто дихає повільно, по-сільському, не кваплячись у майбутнє.
У липні Любомль жив спогадами, навіть якщо ніхто цього не помічав. Сонце зависало над дахами, як стара фотографія без підпису. Діти бігали вулицями, залишаючи за собою сліди сміху, а дорослі мовчали так, ніби берегли слова на осінь. Здавалося, що якщо притулити вухо до землі, можна почути, як під нею зберігаються роки — теплі, нестерті.
Серпень був іншим. Він приходив із присмаком яблук і диму. Вечори ставали довшими, а тіні — уважнішими. У серпні місто наче знало, що щось минає, але ще не хотіло про це говорити. Сонце світило м’якше, ніби вибачалося за липневу спеку. Люди поверталися додому повільніше, дивилися в небо довше, ніж зазвичай, і ховали спогади у кишенях, як дрібні монети, які ще знадобляться взимку.
У серпні час поводився дивно: дні тягнулися, але пам’ять уже скорочувала їх до кількох яскравих кадрів — запах трави, скрип хвіртки, тепле світло у вікнах. Любомль здавався містом, що зберігає літо в банках, закручених на зиму.
Вересень прийшов тихо. Без оголошень. Він просто замінив світло. Ранки стали прозорими, повітря — холоднішим, а небо — глибшим. У вересні місто навчилося мовчати по-іншому. Це була тиша не очікування, а прийняття. Листя ще трималося, але вже знало свою долю.
Любомль у вересні 2016 року був схожий на стару книгу, закладену сухим листком. Усе важливе вже прочитане, але закривати її не хочеться. Бо між рядками ще живе літо — липень зі своїм жаром, серпень зі своєю ностальгією, і ти сам — трохи молодший, трохи беззахисніший, але справжній.
І якщо зараз згадати ті місяці, вони повертаються не датами, а світлом. Теплим, вечірнім, таким, що залишається в пам’яті довше за будь-яке літо. Як у Любомлі. Як у 2016-му.