Мій Харків завжди живе у двох вимірах: один — це місто, яке можна побачити очима, де сірі хмари ковзають над Дзеркальним струмком і червоніють дахами старі будівлі; другий — це місто, яке відчуваєш серцем, де кожна вулиця співає, де навіть стіни пам’ятають голоси тих, хто колись йшов по них і мріяв, кохав, втрачав.
Я пам’ятаю ніч, коли над Харковом нависли темні хмари, а вітер приносив запах осені і випаленої землі. І тоді на вулицях почав лунати старий запис: голос співачки розливався, мов ріка, і здавалося, що кожен звук торкається мого серця. Мелодія перепліталася з шелестом листя і дзвоном трамвая, і місто, що колись було лише каменем і цеглою, стало живим, дихаючим, закоханим у самих себе.
Харків співає, Харків любить, Харків живе у кожному моєму диханні, у кожному акорді, у кожній сльозі і посмішці. І в цій пісні я знаходжу вічність — нескінченний танець міста і серця, де любов ніколи не закінчується.