Машина ковзала дорогою, і здавалося, що асфальт сам веде її вперед, бо туман, що стелився над полями, час від часу огортав колеса немов невидима рука. Повітря було настільки прозорим, що можна було бачити, як морозні кристали повільно народжуються й зникають у променях ранкового сонця, як маленькі спогади, що зникають, не встигнувши стати історією.
З дороги часом вигулькували старі млини й порожні хати, і туман ховав їх, а потім показував знову, немов граючи у хованки з мандрівниками. Водій відчував, що колеса і кермо не просто керують машиною, а переписують хід дороги, роблячи її трохи довшою, трохи коротшою, підлаштовуючись під думки в салоні.
У салоні було тихо, і здавалось, що навіть холод не заходить всередину, бо повітря, що проникало крізь щілини вікон, приносило зі собою дивну чіткість світу. Поля й ліси ніби замерли у напруженому очікуванні: хто першим розповість історію про цю подорож — люди чи дорога.
Іноді туман ставав настільки густим, що машину наче піднімало над землею, і асфальт зник. В такі моменти здавалося, що Рівне і Київ більше не відокремлені кілометрами — вони перетворювалися на одну довгу хвилю простору, по якій ковзає ця машина, несучи у салоні цілі світи думок і спогадів.