Євген Харлампійович Чикаленко (21 грудня 1861 — 20 червня 1929) — видатний український громадський діяч, благодійник, меценат, землевласник, агроном, публіцист та видавець, один із провідних діячів українського національного відродження на зламі XIX–XX століть. Він відіграв ключову роль у становленні української національної ідентичності через підтримку культури, преси, освіти та політичного руху, був ініціатором скликання Центральної Ради 1917 року й одним із головних спонсорів української періодичної преси.
Народження та освіта
Євген Чикаленко народився 21 грудня 1861 року в селі Перешори (тепер в Одеській області). Він здобув середню освіту в гімназії Єлисаветграда, де навчався разом із майбутніми діячами української культури, а згодом вступив до університету в Харкові, де вивчав природничі науки та долучився до українського студентського гуртка, натхненного ідеями Михайла Драгоманова. За політичну активність був арештований 1884 року й висланий до села Перешори.
Господарська діяльність і погляди
Після повернення до села Чикаленко успадкував сімейний маєток, де займався раціональним сільським господарством. Він активно впроваджував сучасні агротехнічні підходи та популяризував їх серед місцевих селян, працюючи над створенням нових моделей господарювання та ефективного землеробства — незвичну для типового землевласника практику в ті часи.
Патріотизм і культурна діяльність
Чикаленко був важливою фігурою українського інтелектуального й культурного життя. На початку XX століття він активно підтримував український рух, ставши членом «Старої громади» в Києві й Української демократичної партії. Він ініціював створення Союзу українських прогресистів і підтримував численні громадські й культурні проєкти.
Найважливішим культурним внеском Чикаленка була підтримка української преси. Він фінансував перші українськомовні газети в Наддніпрянській Україні — «Громадську думку» і «Раду» (1906–1914), що стали першими щоденними україномовними виданнями в регіоні. Завдяки йому організовувалися видання журналів, літературних і наукових праць, фінансувалися літературні премії й видавництва, зокрема підтримка редагування й видання Словника української мови Бориса Грінченка.
Чикаленко також фінансував діяльність Шевченківського наукового товариства у Львові, діяльність Бібліотечної Палати, підтримував українських письменників і митців, серед яких були Михайло Коцюбинський, Лесь Українка, Володимир Винниченко та інші.
Політична діяльність
Під час революційних подій 1917 року Чикаленко активно сприяв політичному відродженню українського народу. Він був одним із ініціаторів скликання Центральної Ради — першого парламенту Української Народної Республіки, який поставив завдання державотворення на чолі національного руху.
Підтримка української мови та науки
Чикаленко усвідомлював важливість української мови як основного інструмента культури й науки. Під його імена та підтримки були закладені основи для розвитку української науково‑технічної термінології, а значні кошти вкладалися в підготовку наукових термінологічних комісій під час еміграції.
Період еміграції й останні роки
Після більшовицького повстання 1919 року Чикаленко вимушено емігрував до Чехословаччини. Він проживав у Подєбрадах і Празі, де працював в Українській господарській академії, очолював Комісію з термінології та підтримував українську еміграційну спільноту, продовжуючи культурну й освітню діяльність.
Чикаленко помер 20 червня 1929 року в Празі.
Особистість і спадщина
Євген Чикаленко відомий своїм глибоким патріотизмом, який він висловлював не лише словом, а й справою, жертвуючи значні фінансові ресурси на справу української культури й освіти. Його часто цитують словами про те, що Україну слід любити «не лише душею, а й до глибини власної кишені» — принцип, що відображав його підхід до меценатства й служіння нації.
Його спадщина включає не лише культурні й політичні здобутки, а й власні мемуари й щоденники, які є важливим джерелом для дослідників історії українського національного руху кінця XIX — початку XX століття.
Вшанування пам’яті
У сучасній Україні пам’ять про Чикаленка відроджується: наприклад, у Києві було перейменовано вулицю на його честь, а його ім’я звучить у численних публікаціях, дослідженнях та культурних проєктах, що популяризують українську історію та мову.