Навколо Шостки ліси здаються старшими за будь-які карти та документи, ніби вони пам’ятають навіть те, чого люди не можуть пригадати. Дерева ростуть так тісно, що світло пробивається крізь їхні крони рідко й обережно, як гість, який боїться потривожити спокій лісу. Під їхніми гілками земля пахне хвоєю, сирістю й невидимими історіями, які колись залишили тут мандрівники й тварини, що вже забули свої імена.
Річка, що пробирається крізь лісові масиви, не поспішає. Вона обережно обмиває коріння дерев, а час від часу зупиняється біля старих пнів, неначе щоб почути власні спогади. Вода тут прозора, і якщо вдивитися, можна побачити не лише рибу, а й відображення того, що було — старих будинків, сміху дітей, далеких літніх днів, коли літо тягнулося нескінченно.
У лісі Шостки можна відчути, що кожен кущ і кожен камінь спостерігають. Може здатися, що ліс і річка говорять між собою тихими голосами, шепочуть одне одному про мандрівників, що загубилися, про ті хвилини, які залишилися у воді, і про вітри, що приносили сюди запахи далеких місць.
Іноді здається, що якщо тихо прислухатися, можна почути старі таємниці міста, які річка принесла з собою. Вона пам’ятає, як люди кидали сюди камінці і бажання, як кішки й собаки пробігали берегами, як діти будували човники з кори дерев і відпускали їх у плавання. Ліс теж пам’ятає — кожен шепіт листя, кожен стукіт гілки на землі.
Шостка в цьому лісі і на цій річці не просто місто. Воно — тиха спостерігачка, яка дозволяє часу розтектися, ніби вода в річці, і лишає пам’ять про себе у шелесті дерев, у дзюркоті води та у тихому, майже непомітному диханні природи.