У нашому місті ніч ніколи не починалася із заходом сонця. Вона народжувалася лише тоді, коли останнє вікно запалювало свічку, і її світло відбивалося в річці так, ніби вода пам’ятала всі людські сни. Старі люди казали, що саме тоді час перестає рухатися вперед і починає повертатися назад, збираючи по дорозі голоси тих, кого вже давно немає.
Щоночі одна жінка відчиняла вікно й сідала біля старого піаніно. Ніхто не знав, для кого вона грає. Одні казали — для чоловіка, який колись пішов за обрій і так і не повернувся. Інші були певні, що вона розмовляє з власною молодістю, яка давно оселилася серед жасминів у покинутому саду. Але мені завжди здавалося, що її музика призначалася самій ночі, щоб та не почувалася самотньою.
Перші звуки здіймалися над дахами так легко, ніби їх не торкалися людські руки. Вони плавали між деревами, лягали на плечі сонним птахам, ковзали по бруківці й обережно входили до осель, де люди бачили сни про тих, кого не встигли полюбити достатньо сильно. Навіть вітер сповільнювався, щоб не злякати цієї крихкої розмови між тишею і серцем.
Тієї ночі мені здалося, що місто згадало себе. Старий годинник на ратуші забув бити години, жасмин зацвів удруге серед літа, а річка понесла місячне світло так дбайливо, ніби несла дитину. Було відчуття, що світ тримається не на камені й не на землі, а на невидимих нитках людської пам’яті. Варто лише одній із них урватися — і небо стане трохи нижчим.
Коли останній звук розтанув у темряві, ніхто не наважився заговорити. Здавалося, слова були надто важкими для повітря, яке ще зберігало легкий подих мелодії. Жінка зачинила кришку піаніно так лагідно, наче вкривала ковдрою дитину, що нарешті заснула після довгого плачу.
І лише тоді я зрозумів, що деякі мелодії приходять у світ не для того, щоб їх пам’ятали. Вони приходять, аби на кілька хвилин нагадати людині: навіть найкоротша мить краси здатна пережити роки, якщо хоч раз торкнулася серця. А ніч, почувши таку музику, ще довго не наважується закінчитися, бо й сама хоче побути людиною.