Машина їхала порожньою дорогою, і туман так густо стелився над полями, що здавалося, ніби світ перестав бути тривимірним і став лише простором між колесами та горизонтом. Повітря було настільки прозорим, що можна було бачити, як дрібні кристали вологи народжуються й одразу зникають, мов крихітні спогади, яких ніхто не пам’ятає.
Коли вечір доторкнувся до горизонту, Київ з’явився не як місто, а як спогад: світло ліхтарів було схоже на дрібні проблиски у пам’яті, а холодне повітря, що просочилося через вікна, відчувалося як легке підморгування часу, що йде, залишаючи людей трохи спантеличеними і трохи щасливими одночасно.
І коли вдалині загорілися ліхтарі Києва, вони не висвітлили місто, а лише проблиснули у пам’яті, показавши його не як конкретне місце, а як відчуття: завершення подорожі, подих дороги і легке відчуття того, що час сам по собі сьогодні трохи сповільнив хід.
Коли увечері автомобіль нарешті в’їхав у Київ, місто не зустріло шумом або суєтою, а тихим промовлянням ліхтарів над вулицями. Асфальт ще блищав після дощу, і в холодному повітрі відчувалася пам’ять міста — стільки людей пройшло цими дорогами, і всі вони залишили частинку себе.