Дорога від Рівного до Києва у січні 2007 року йшла мовчки, як річка, що не має наміру вплутуватися в чужі історії. Земля була оголеною, темно-коричневою й трохи вологуватою, і холод пробирав крізь шибки, наче нагадуючи, що зима буває не завжди білою. Повітря було прозорим і гострим, так що можна було бачити далекі поля й села, які здавалося, тримають у собі цілі століття мовчання.
Машина,ковзала по асфальту, що блищав від дощу та ранкової роси. Кермо стало подовженням рук водія, педалі — серцем, а двигун — голосом, який розповідав про дороги, що ведуть у невідоме. У салоні панувала тиша, бо холод і прозорість світу робили слова зайвими, і лише легкий дзвін металу й гука коліс на асфальті нагадував, що подорож триває.
Між містами дерева стояли обережно, немов охороняючи пусті поля, і туман повільно стелився над землею, не приховуючи, а навпаки, виставляючи на огляд усі лінії дороги. Інколи з-за горизонту проглядало слабке сонце, але його світло не гріло, а лише робило повітря прозорішим, підкреслюючи кожну деталь, що зазвичай залишається непоміченою.
На заправках і в маленьких селах, що траплялися на шляху, здавалося, час трохи сповільнювався. Люди дивилися на машину, ніби спостерігаючи рідкісний випадок життя, що проходить мимо і залишає по собі запах бензину, згорілого часу і легкий трепет від подорожі.