Кажуть, рівнина пам’ятає всіх, хто колись перетнув її верхи. Вона не зберігає імен, не знає дат і не рахує років. Вона пам’ятає лише стукіт копит. Якщо прикласти вухо до сухої землі перед самою грозою, можна почути тисячі невидимих вершників, які досі не знайшли місця, де могли б спішитися.
Мій дід ніколи не виїжджав у степ після заходу сонця. Він казав, що в сутінках обрій перестає бути межею між землею й небом. Тоді відкривається стара дорога, якої вдень не існує, і нею мчать ті, хто все життя гнався за тим, чого не можна наздогнати.
Одного вечора, коли вітер був гарячим, а хмари нагадували попіл від давно згаслих пожеж, я побачив їх. Вони летіли високо, але земля здригалася так, ніби копита били просто поруч. Їхні коні не торкалися повітря — вони різали його, залишаючи за собою довгі тріщини блискавок. Обличчя вершників були висушені часом настільки, що скидалися на старі карти, де всі дороги ведуть в одне й те саме місце.
Попереду них котилося стадо дивних створінь. Здавалося, вони були народжені не з плоті, а з людських страхів. Їхні очі світилися так, як світяться спогади, від яких людина тікає все життя. І що швидше вершники наближалися, то далі відходила їхня здобич. Немов сама провина знала, що її неможливо впіймати.
Тоді я зрозумів, що це була не погоня. Це було покарання. Не за якийсь один гріх, а за звичку вірити, що щастя завжди стоїть за наступним пагорбом, що достатньо ще одного дня, ще одного подвигу, ще однієї перемоги — і серце нарешті заспокоїться. Але деякі бажання перетворюються на степовий вітер: чим сильніше їх ловиш, тим менше вони належать тобі.
Коли буря минула, ніч стала такою тихою, що можна було почути, як росте полин. Я озирнувся — і рівнина була порожньою, ніби нічого не сталося. Лише на землі залишився запах дощу, змішаний із димом, якого не міг розпалити жоден людський вогонь.
Відтоді, коли вдалині гуркоче грім, я не думаю про негоду. Я думаю про тих, хто досі мчить небесними пасовиськами, не в змозі зупинитися. І мені здається, що найстрашніша кара — не вічність. Найстрашніше — вічно переслідувати те, що від самого початку було лише тінню, народженою власним серцем.