Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях
машин завмерлі авта,
червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь
роки й хвилини,
і лиш незнане сонячне ядро колишеться,
як вічна правда,
що теж незнана й теж для нас невловна,
наче синій дух бензини.
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали,
в сні тривожать
і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі,
розкладають,
і мертві тулуби у синяві ночей стають
за грішні ложа
бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла
в них чад вливають.
Як ми копаєм кості ящурів під скелями
віків забутих,
колись копатимуть на цвинтарях міст наших
кості металеві.
Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб,
зелена рута
й нові міста із площами з блакиті, де качаються
жар-леви.
Та тіні неспокійні, привиди невтишні
з-під землі стають,
з-під площ, з-під трав.
Метрополю,
долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!