Шум прибою. Не голосно і не тихо — саме так, як шумлять речі, що існували задовго до людини й не потребують її уваги. Хвилі одна за одною виходили на берег, залишали на піску мерехтливу смугу води й поверталися назад, ніби море безупинно переписувало власний лист до землі.
Над ним літали птахи.
Вони ковзали повітрям так легко, що здавалися не живими істотами, а думками самого неба. Час від часу один із них зривалося вниз, торкався крилами вітру над хвилею і знову здіймався вгору, залишаючи після себе лише короткий спалах руху.
Море було сірим, срібним і синім водночас. Воно змінювало колір щомиті, як змінюється людська пам’ять, коли дивишся на минуле з різних берегів часу.
Прибій невтомно говорив із берегом.
Птахи невтомно говорили з небом.
І лише людина, яка стояла на піску, мовчала, відчуваючи, як разом із шумом хвиль зникає все зайве: тривоги, поспіх, невимовлені слова.
Залишалися тільки море, вітер і птахи.
І цього було достатньо.
Бо іноді світ стає зрозумілим не тоді, коли знаходиш відповіді, а тоді, коли просто слухаєш, як шумить прибій, і дивишся на птахів, що кружляють над морем, знаючи щось таке, чого люди ніколи не навчаться висловлювати словами.