Нічний поїзд на Оршу з’явився із туману так несподівано, наче він сам виріс із темряви. Його корпус блищав мокрим чорним металом, але не від світла ліхтарів — ні, він блищав власним внутрішнім темним світлом, що здавалося живим. Колеса шепотіли про старі катастрофи й невідомі провини, а пара, що здіймалася з двигуна, пахла забуттям. Я відчував, що цей поїзд не просто перевозить людей, а збирає їхні страхи, спогади та таємні бажання, і з часом вони стають його тілом, а він — їхньою тінню.
Я сів у вагон, і одразу відчув, як поїзд видихає мене в саму глибину моєї пам’яті. Кожне сидіння навколо було порожнє, але наповнене шепотом — не людей, а їхніх душ, які досі мріяли повернутися додому. Вікна не показували нічого, крім нескінченної темряви, але я бачив у ній обличчя людей, яких давно не існувало, і які чекали саме мене, щоб розповісти історії, що не піддаються логіці.
Поїзд здригався, наче хворий велетень, і від його руху по вагонах розходилися дивні вібрації. Я відчував, що він читає мої думки, розкриває мої страхи, змушуючи згадати все, що я хотів забути. Кожна станція була лише примарою: прибуваєш, але ніхто не чекає, і навіть годинник там іде у зворотному напрямку. Лише сам поїзд знає, куди прямує, і не дозволяє заперечувати його волю.
Коли ми нарешті наблизилися до Орші, я зрозумів: вона не місто. Орша — це тінь часу, який поїзд збирає в своїх вагонах. Тут не з’являються нові люди — вони зникають, залишаючи лише слід у скрипі коліс і запаху старих дерев’яних сидінь. І поїзд посміхався мені в темряві, бо він знав: ті, хто наважився сісти в його вагони, вже ніколи не будуть тими самими.
Я вискочив на перон Орші, і нічого не було. Лише темрява, яка тремтіла, немов жива. Поїзд тихо зник у тумані, як живий організм, який наситився моїм страхом і спогадами. І я зрозумів: він не тільки перевозить людей. Він збирає їх, перетворює на історії, а потім відпускає назад у світ тих, хто ще не знає, що він живий.