Весна на Західній Волині ніколи не приходить раптово — вона повертається. Наче стара родичка, про яку всі думали, що вона давно поїхала, але яка весь цей час жила в сусідньому лісі, розмовляла з болотами і чекала слушного моменту постукати у двері землі.
Першими її відчувають ріки. Вони починають говорити швидше, плутають слова, виходять із берегів, ніби їм тісно в спогадах про зиму. Вода темна, як міцна кава, несе в собі уламки льоду й давні таємниці — шматки торішніх розмов, загублені обіцянки, сліди вовчих лап, які ще не стер час. Ріки тут пам’ятають більше, ніж люди, і тому весною вони особливо неспокійні.
Ліси прокидаються повільно, з гідністю. Спочатку — запах: важкий, вологий, наче земля щойно вийшла з лазні. Потім — звук: тріск гілок, що розминаються після довгого сну, і шурхіт моху, який розповідає корінню останні новини. Дерева ще голі, але вже повні передчуття. Вони стоять, як старі чоловіки перед святом, мовчазні, але з очима, що світяться.
На луках весна поводиться нахабніше. Вона розкидає зелені плями, немов хтось необережно перекинув відро з фарбою. Трава проростає з такою впертістю, ніби намагається довести світу, що смерть — це лише непорозуміння. А квіти з’являються зненацька, як чутки: спочатку одна, потім ще дві, і ось уже вся галявина шепоче про нове життя.
Люди відчувають весну тілом. У них змінюється хода, погляд стає довшим, ніби вони дивляться не на дорогу, а крізь неї — в майбутнє. Старі жінки кажуть, що весна цього року буде плідною, бо снилися їм яблуні в цвіту і хліб, який не закінчується. Чоловіки мовчать, але лагодять паркани старанніше, ніж зазвичай, ніби знають: земля все бачить.
Іноді здається, що вся Волинь стоїть на старті, затамувавши подих. Ще мить — і щось станеться. Не грім, не диво, а тиха, невідворотна зміна: світ знову погодиться жити. Весна тут не обіцяє щастя, вона просто нагадує, що життя вперте, як коріння в піску, і що навіть після найдовшої зими земля завжди пам’ятає, як цвісти.