Мрії – програмування майбутнього.
У мене була мрія, стара як дощі, що випадали ще до мого народження. Вона жила в мені, мов птах із золотими крилами, і щоранку співала ту саму пісню, ніби нагадувала, що навіть найтриваліша ніч не здатна зупинити світанок.
У ті дні, коли світ здавався важким і запиленим від смутку, я слухав її спів. Він допомагав мені нести свій тягар через спекотні рівнини життя, де повітря тремтіло від самотності, а дороги губилися в мареві.
Кажуть, що казки народжуються там, де люди перестають дивуватися чудесам. Але я бачив їх на власні очі. Бачив, як майбутнє, схоже на далеку річку, простягало мені свої води навіть після поразок. І тому не боявся йти вперед.
Я вірив в ангелів. Не тих, що сходять із небес у сяйві, а тих, що ховаються в доброті незнайомця, у лагідному слові матері, у світлі лампи, яка не згасає під час бурі. Я знаходив їх у всьому, на що падав мій погляд.
І коли час, мов старий годинник, починав бити тільки для мене, я знав: настане мить, коли доведеться перейти ріку. Її течія несла пам’ять про всіх, хто був до мене, але я не вагався, бо моя мрія світилася над водою, немов самотня зірка.
У мене була фантазія, така вперта, що реальність мусила поступатися їй дорогою. Вона вела мене крізь темряву, де дерева шепотіли забуті історії, а нічні метелики кружляли навколо вогню, ніби берегли таємниці світу.
І що далі я йшов, то ясніше розумів: кожна додаткова миля, кожна рана, кожне очікування мали свій сенс. Бо мрія не була далеким берегом. Вона була самою дорогою.
Тому я й далі вірив в ангелів. Вірив у добро, заховане в кожній речі. Вірив у час, який приходить до кожного в призначену годину. І коли переді мною знову поставала ріка, я переходив її без страху.
Адже в мене була мрія. І поки вона жила, жодна течія не могла забрати мене від того берега, де народжуються дива.