Море нікуди не поспішало.
Хвилі приходили до берега і поверталися назад, ніби виконували давню роботу, про яку вже ніхто не пам’ятає. Прибій шумів рівно й спокійно, як дихання землі уві сні.
Одна хвиля змінювала іншу.
Одна мить змінювала наступну.
І в цьому русі не було ні початку, ні кінця.
Вітер торкався води, вода торкалася берега, берег мовчки приймав кожну хвилю. Ніхто не сперечався зі світом. Ніхто не намагався бути більшим, ніж він є.
Море не шукало сенсу.
Воно просто було морем.
Хвиля не прагнула стати океаном.
Вона просто була хвилею.
Можливо, саме так народжується спокій: коли перестаєш боротися з власною течією і дозволяєш життю рухатися так само природно, як рухається вода.
Прибій продовжував шуміти.
Хвилі продовжували приходити.
А небо над морем залишалося безмежним і чистим.
І цього було достатньо.