Кри́мне — село в Україні, яке входить до складу Дубечненської сільської громади Ковельського району Волинської області.
Село Кримне розташоване в Поліській низовині, поблизу кількох озер:
- Озеро Домашнє — навколо якого розташоване саме село,
- Озеро Пісочне, яке з’єднує Кримне водним плесом з селом Любохини,
- Озеро Солинка, що знаходиться на відстані 2 км від села,
- На північному заході від села тече річка Прип’ять.
Село має багатий історичний фон:
- Мезолітичні стоянки свідерської та коморницької культур знаходилися на північ і північний схід від Кримного.
- Легенда про назву села розповідає, що воно отримало свою назву через козаків, які, їдучи в Крим по сіль, заблукали вночі і, побачивши озеро, подумали, що вже опинилися в Криму і перед ними море.
- В 1599 році село згадується як підпорядковане Любомльському замку. Воно було поділене між Любомльським та Ратненським староствами.
- В 1848 році відбулося селянське повстання проти поміщика Браницького, з вимогою переведення селян з панщини на оброк. Це повстання було придушене військами.
- В 1941 році, після початку Другої світової війни, село було окуповане німецькими військами. В серпні 1942 року тут організували гетто для євреїв, в якому утримувалися близько 400 людей. 5 вересня 1942 року гетто було ліквідовано, і 382 людини були розстріляні. Пізніше, у 1943 році, у селі існував трудовий табір, який також був ліквідований після розстрілу 101 єврея.
У селі була розташована центральна садиба колгоспу ім. Жданова, який спеціалізувався на вирощуванні зернових культур і м’ясо-молочному тваринництві.
12 червня 2020 року село Кримне увійшло до складу новоутвореної Дубечненської сільської громади. У липні 2020 року село стало частиною Ковельського району після адміністративно-територіальної реформи.
Легенда про село Кримне
Час той був далекий, і події ті, як вітер, що зникає в безкраїх просторах, вже важко зберегти в пам’яті. Тоді Карпати розстилали свої величні хребти на сході, а Чорне море, як темна безодня, сягало заходу. У ті часи на широких просторах України жили відважні та вільнолюбні козаки, що завжди готові були до бою та боротьби за свою свободу. Відважні, сміливі й самостійні, вони воліли крокувати своїм шляхом, немов ті орли, що в небі не знають обмежень.
Слово ж «козак», як казали старші, походило від татарського «кайзак», що вільно перекладалося як «вільна людина». Вільні вони були не тільки духом, але й тілом: їхні домівки й простори були в степах, де вони тісно злилися з землею, та біля бурхливих порогів Дніпра. Займалися вони численними справами: сільським господарством, полюванням і риболовлею, та найбільше запам’яталася їхня звичка вирушати до Чорного моря, де добували сіль.
І ось одного літнього ранку, коли небо було ясне, а зорі ще не зникли, вирушили козаки в подорож. Воли, вірні їхнім рукам, тягнули візки, і весь день вони йшли, не зупиняючись ані на мить. Ось тільки зорі, що слугували їм на допомогу, не давали точного керівництва. І хоч шлях був зірваний, вони продовжували свою подорож, наче ті вершники, що у своїх серцях мають лише одне – свободу. Вони мандрували цілу ніч, і зрештою перед ними відкрилася велика, мов океан, безкрая водна поверхня, що в місячному світлі здавалася справжнім морем.
«О, дивіться, це Крим!» – вигукнув один з козаків, вражений її величчю.
Та старший з рибалок, досвідчений та мудрий, заперечив: «Ні, це не Крим. Це озеро!»
Проте молодший не вірив йому. «Ні! Це Крим!» – знову заявив він.
І так, від того часу, це місце стало знане серед козаків як «Кримне». Пройшли роки, і через чергування голосних, село називали вже Кримне. І хоч це місце не стало Кримом, але відлуння цієї подорожі залишилося в серцях людей, що й досі передають ту легенду.