У лісі неподалік Любомля, на Волині, світ здається тихішим, ніж будь-де ще. Дерева стоять так, наче вивчили терпіння: не ростуть швидко, не квапляться, не сперечаються за світло. Кожен їхній листок має власну вагу, і навіть вітер підкоряється цьому порядку — шумить тихо, майже пошепки, щоб не потривожити нічого зайвого.
Стежка тут ледве помітна, вузька, ніби ліс сам вирішив, кому дозволити пройти. Під ногами м’який килим із моху і старого листя, який приглушує кроки, так що здається: ти йдеш по часу, а не по землі. Кожна гілка, кожна корінь — мов сторінка давнього щоденника, який розкриваєш обережно, не торкаючись пальцями, а лише думкою.
Іноді серед дерев можна почути щось схоже на розмову — шурхіт, тріск, подих. Це не люди і не тварини, це ліс спілкується сам із собою, і ти, якщо пощастить, потрапляєш у його діалог. Соколи літають високо, не помічаючи, як землю вкриває туман, а дика козяча трава пробивається крізь старі коріння, мов непокірний листок, що відмовився відмовитися від світла.
Навіть час тут змінює хід. Хвилина може розтягнутися на годину, а годину відчути як мить. Сонце, пробиваючись крізь гілля, малює на землі плями, які рухаються повільно, наче пам’ятаючи свої власні історії.
Найголовніше, що ти розумієш у цьому лісі: він не чекає на людей. Він просто є. І, може, це його секрет — давати відчуття спокою, яке нікуди не зникає, навіть коли ти виходиш назад на дорогу до Любомля.