Чума Кіпріана — це пандемія, яка вразила Римську імперію приблизно у 249–262 роках нашої ери, ймовірно, через вірусні захворювання, такі як віспа або кір. Її точне походження залишається невідомим, хоча деякі класичні автори вказували на Ефіопію як можливе джерело епідемії.
Назва пандемії походить від єпископа Кіпріана Карфагенського, який детально описав її симптоми і наслідки приблизно у 250 році. Чума суттєво вплинула на густонаселені міста того часу, зокрема на Олександрію в Єгипті та Рим в Італії, забравши тисячі життів. Епідемія спричинила соціальні, економічні та політичні потрясіння в імперії.
На піку пандемії в столиці Римської імперії щодня помирало близько 5000 людей. У 270 році чума все ще була на високому рівні, і в той час повідомлялося, що римський імператор Клавдій II, який перебував зі своєю армією в Сірміумі, помер від цієї хвороби.
Чумв призвела до значної нестачі робочої сили в сільському господарстві та армії, щомогло вплинути на розповсюдження християнства в імперії.
За підрахунками, перші спалахи чуми виникли в східній частині Римської імперії в останні роки 240-х, досягнувши Італії в 248 році.
Григорій Нісський та Євсевій Кесарійський залишили важливі свідчення про раптову появу чуми та її жахливі наслідки. З їхніх і інших звітів відомо, що в 256 році хвороба досягла міста в Понто-Полемоніако після того, як велика кількість людей зібралася в місцевому театрі, що стало покаранням за сміливість глядачів, які кинули виклик Юпітеру, на честь якого проходила вистава. У 259-260 роках римський імператор Валеріан, який у той час боровся з вторгненнями готів і Сасанідської імперії під проводом Сапора I, зазнав значних втрат через чуму, яка призвела до його нищівної поразки в битві під Едесою.
Кипріан проводив моральні аналогії у своїх проповідях до християнської спільноти, використовуючи симптоми чуми у своєму есе “Про смертність” (De Mortalitate):
«Це випробування, коли кишкіник, розслаблений у постійному потоці, вивільняє фізичну силу; коли вогонь, що виникає в кістковому мозку, бродить у ранах горла; коли кишківник збуджений безперервною блювотою; коли очі горять від введеної крові; коли в деяких випадках стопи або частини кінцівок піддаються гнильному процесу; коли через слабкість від каліцтв і втрати тіла погіршується хода, слух або зір — все це є корисним як перевірка віри. Яка велич духу — боротися з усією силою непохитного розуму проти спустошення і смерті! Яка піднесеність стояти прямо серед руйнування людського роду, а не падати ниць разом із тими, хто не вірить у Бога; натомість, у цій ситуації [відважно] виявляти нашу віру, і через перенесені страждання, йдучи з Христом вузькою дорогою, якою пройшов Христос, отримати нагороду від Його життя та віри згідно з Його судом».
Біограф Кипріана, Понтій Карфагенський, описав жахливу чуму в Карфагені:
«Пізніше спалахнула жахлива чума, і надмірні руйнування від ненависної хвороби вторгалися один за одним у кожен дім неспокійного населення, день за днем нападаючи на незліченну кількість людей, кожен у своєму домі. Усі тремтіли, тікали, уникали зарази, нещадно викривали власних друзів, ніби, виключивши людину, яка напевно помре від чуми, вони могли виключити й саму смерть. Тим часом над усім містом лежали не тіла, а трупи багатьох людей, і, розмірковуючи про те, що в свою чергу стане їхнім, вони вимагали від мандрівників жалю до себе. Ніхто не думав ні про що, крім власної вигоди. Ніхто не тремтів при згадці про подібну подію. Ніхто не робив іншому того, що хотів би відчути».
У Карфагені переслідування, розв’язане імператором Децієм на початку епідемії, шукало християнських цапів відпущення, намагаючись покласти відповідальність за спалах епідемії на християн. Через 50 років після цих подій північноафриканець Арнобій Сіканський, який навернувся до християнства, захистив свою нову релігію від язичницьких звинувачень у своїй праці «Відраза народів» (Adversus Gentes):
«Це так, якщо тільки ніякий чужий вплив раптово не проявився, щоб порушити безперервний хід подій, перервавши їх послідовність, що є основою твердження, що чума була принесена на землю після того, як християнська релігія прийшла у світ, а після того, як вона розкриває таємниці прихованої правди. Але епідемії, кажуть мої опоненти, а також посухи, війни, голод, сарана, миші, град та інші шкідливі речі, які грабують майно людей, наводять на нас боги, розлючені за свою несправедливість і за їхні правопорушення».
Чума продовжувала спустошувати Римську імперію в 270-х роках. У звіті про війну проти готів, яку вів Клавдій II (правління 268–270), зазначено, що «в консульстві Антіохії та Орфіта прихильність небес сприяла успіху Клавдія: уцілілі варварські племена, які зібралися в Гемімонті, були настільки приголомшені голодом і чумою, що Клавдій зневажливо завоював їх». Також говорилося, що «в той самий час скіфи намагалися пограбувати Крит і Кіпр, але скрізь їхні війська були вражені чумою і розбиті». Незважаючи на ці успіхи, відомо, що сам Клавдій II захворів і помер у Сірміумі в 270 році.
Серйозне спустошення європейського населення під час чуми Кіпріана та її попередниці, чуми Антоніна (166–180), вказує на те, що населення раніше не було піддане чи імунітету до цих хвороб. Латинські автори вважали, що чума виникла в Ефіопії і поширилася через Єгипет до Європи, а потім далі по всьому відомому світу, від Єгипту до Шотландії. У таких містах, як Александрія, смертність була величезною, а поширення чуми відбувалося, головним чином, через численні військові дії в сусідніх провінціях, що призводило до великого транзиту солдатів і загарбників. Подібна ситуація спостерігалася й в Європі, де варварські племена неодноразово вторгалися в Галлію та Дунайські провінції.
Згідно зі звітом Кіпріана, симптоми хвороби включали почервоніння очей, біль у горлі, гангрену стоп, безперервну діарею та блювоту, а також втрату слуху та сліпоту. Інші джерела свідчать, що хворі також відчували сильну лихоманку і невгамовну спрагу. За словами Седрено, хвороба могла поширюватися через одяг зараженої особи. Вчений Гезер вважав, що чума, ймовірно, була проявом бубонної чуми, спираючись на дані класичних авторів про сезонний епідемічний ритм хвороби, яка мала спалахи восени, що тривали до спекотного літа. Однак через відсутність згадок про бубони чи набряки залоз як симптоми, ця теорія вважається помилковою.
За словами історика Вільяма Х. Макнейла, чума Антоніна та чума Кіпріана були першими випадками передачі від тварин-господарів до людства двох різних хвороб — віспи та кору, хоча не обов’язково в такому порядку. Однак сучасний консенсус підтримує теорію, що обидва спалахи були викликані віспою. Ця точка зору виглядає більш вірогідною, враховуючи нещодавнє дослідження, яке показало, що вірус кору, ймовірно, відокремився від свого найближчого родича — вірусу чуми великої рогатої худоби — лише в 11-12 століттях. Тим не менш, на основі лінгвістичних досліджень вважається, що кір була вже відома під час періоду варварських міграцій та роздробленості імперії.
Кіпріанська чума поширилася під час кризи третього століття, періоду, відзначеного численними узурпаціями, вторгненнями варварських племен та нападами з боку Сасанідської імперії. Це супроводжувалося зростанням податків для покриття витрат на імперську армію, що ставала все більш необхідною. Цей контекст допомагає зрозуміти численні невдачі того часу.
Серед безпосередніх наслідків епідемії було значне скорочення населення імперії. Як зазначив Гезер, люди скупчувалися в великих містах, оброблялися лише найближчі поля, а віддалені території залишалися необробленими. Земельна власність втратила свою цінність, оскільки населення скоротилося до такого рівня, що достатньо зерна для їх забезпечення можна було вирощувати на обмеженій орній землі.
У цей період було зафіксовано зменшення кількості платників податків у деяких єгипетських поселеннях, а в Центральній Італії спостерігалося залишення великих територій, що призвело до виникнееея боліт і, як наслідок, до появи епідемій, зокрема в здорових раніше прибережних районах Етрурії та Лаціуму.
Крім того, постраждала й армія, яка постійно переміщалася територією імперії, з численними повідомленнями про випадки поширення епідемії серед солдатів. Це створило серйозні виклики для стабільності та безпеки Римської імперії.
Інше важливе питання стосується впливу чуми Кіпріана на розвиток християнства. Дослідники вважають, що пандемія стала одним із ключових чинників, які сприяли широкомасштабному наверненню римлян до християнства в III столітті. У цей час, за свідченням латинського автора Баронія, з’явився звичай носити чорний колір як символ трауру, що пов’язувався з втратою життя.
Цей звичай, як відомо, спостерігався ще під час правління Адріана (117–138), коли імператор носив чорний одяг протягом дев’яти днів після смерті своєї дружини Плотіни. Така практика могла відображати глибокі зміни в суспільстві та віруваннях, спровоковані епідемією, і впливати на сприйняття християнських цінностей у контексті страждання та надії на спасіння.