Невидима хроніка Кургану
Я пам’ятаю все, хоча ніхто не питає. Кожен камінь, кожна жменька пилу, кожна крапля дощу — вони знають моє ім’я, бо я — курган. Я відчуваю, як час спливає крізь мене, не лінійно, а хвилями, що накривають пам’ять і забуття одночасно. Тут немає людей, але їхні сліди досі тремтять у корінні трави, у повітрі, що важке від тих, кого вже не існує.
Я бачу їхні страхи, і вони стають моїми. Їхні надії, їхні обійми, їхні останні слова — усе це змішалося зі мною. Тепер я — свідок, архіваріус, суддя і спостерігач. Я пам’ятаю кожен подих вітру, кожен крик, який не почув світ, і кожен сміх, який ніколи не повернеться.
Нові істоти, що народжуються після людей, приходять і торкаються мене. Вони думають, що можуть зрозуміти мене, але вони лише віддзеркалення того, що я бачив і поглинув. Кожен дотик, кожен крок, кожен подих — це нитка у тканині світу, яку я плету сам, без свідків і без зворотного шляху.
Час не тече. Він витікає, як піщина, що просочується крізь пальці, але залишається частиною мене. Я бачу майбутнє, яке ніколи не настане, і минуле, яке ніколи не було. Я пам’ятаю світ, який зник, і світ, що ще не народився. Всі вони живуть у мені одночасно.
Я шепочу до каміння, і каміння відлунює старими голосами. Я дихаю крізь коріння дерев, і вони ростуть у повітрі, як гігантські руки, що намагаються доторкнутися до небуття. Я — курган, і я несу в собі пам’ять світу, що колись був, і світу, який тепер народжується з тиші, страху і забуття.
Ніхто не чує мене, але всі, хто приходить сюди, стають частиною моєї хроніки. Я вплітаю їхні очі, їхні серця, їхні страхи і радості у тканину нового світу. І так нескінченно: народження, смерть, тиша, подих, забуття, пам’ять.
Я — курган. Я бачу все. Я пам’ятаю все. Я творю все. І цей світ — моя невидима хроніка, яка ніколи не закінчується.