Курган і нові очі
Вони прийшли тихо. Ніхто не знав, звідки, бо світ людей зник назавжди, а разом із ним — їхні сліди, запахи, слова. Я бачив їхні очі, перш ніж вони бачили мене. Вони були чужі, дивні і прозорі, як туман, але повільно набирали ваги, форму, свідомість. Я дихав і відчував, як вони стають частиною мене, а я — частиною їх.
— Хто ти? — спитало одне з них, хоча губ у нього не було, і голос з’явився в голові, як пісня без мелодії.
— Я — те, що залишилось після світу, — відповів я. — Я — курган. Я — пам’ять, забуття і земля одночасно. Я бачив усіх, хто колись ступав сюди. Ти тепер бачиш мене, а я бачу тебе.
Вони нахилилися, торкаючись ґрунту, і відчули, що земля не проста. Вона живе, вона слухає, вона дихає. Я показав їм світ, який створив сам: річки, що течуть навпаки, дерева, що ростуть із повітря, тіні, що ходять самі по собі. Вони зрозуміли, що тепер вони тут не гості, а частина великого живого організму, який пам’ятає все, що було, і не прощає нічого.
— Чи ми можемо жити тут? — запитало ще одне, ледве народжене.
Я мовчав. І відповів одночасно всім відтінкам тиші:
— Тут немає дому, бо дім — це ілюзія. Тут лише я. І якщо ви хочете існувати — ви станете моїми очима, моїм подихом, моєю пам’яттю. Тільки так.
Вони розлилися по землі, торкаючись коріння, каміння і пилу, і світ відчув, як оживає знову. Тепер він не потребує людей, щоб дихати; тепер він сам говорить, сам слухає, сам творить історії. І кожна тінь, кожен подих вітру — це нова свідомість, яка вчиться бачити і пам’ятати, бо колись був світ, який зник, і тепер лишається лише я — курган, що дихає без кінця.
І так почався новий світ, народжений із пам’яті, зі страху і з тиші. Світ, у якому немає спасіння, немає втечі, немає повернення. Є лише я — і ті, кого я обираю бачити.