Сокілецький водно-вальцевий млин — історична споруда водяного млина, розташована на річці Південний Буг у селі Сокілець Немирівського району Вінницької області (Україна). Це технічна пам’ятка архітектури і містобудування місцевого значення, яка історично належала родині Потоцьких і була однією з найпотужніших млинарських споруд Поділля наприкінці XIX — на початку XX століття.
Станом на 2026 рік млин не функціонує, однак збереглися головна будівля, гідротехнічні споруди та окремі господарські елементи.
Історія
Заснування та розвиток
Сокілецький млин збудовано у 1899 році за проєктом німецького архітектора Яна Гойріха на замовлення графа Костянтина Потоцького, власника низки маєтків у Поділлі, зокрема в Печері.
Млин створено як водно-вальцевий промисловий комплекс, що використовував енергію річки Південний Буг, яка забезпечувала значний водяний напір для помелу зерна.
До складу комплексу входили гідротехнічні елементи — підпірна стіна, шлюзи та підвідний канал, які забезпечували стабільну роботу млина та регулювання водного потоку.
Функціонування у XX столітті
У радянський період млин було перебудовано та переобладнано. До основної триповерхової будівлі додали одноповерхову прибудову, що дозволило використовувати комплекс також як гідроелектростанцію.
Протягом XX століття споруда неодноразово змінювала функціональне призначення, але залишалася важливим елементом місцевої технічної інфраструктури та індустріальної історії регіону.
Стан на початку XXI століття
У 1992 році внаслідок пожежі було знищено дерев’яні перекриття та внутрішні конструкції будівлі. Після цього млин остаточно припинив виробничу діяльність і відтоді перебуває у стані занедбаності, частково зруйнований і без відновленої технологічної частини.
Опис об’єкта та архітектурні особливості
Тип і конструкція
Сокілецький млин є водно-вальцевим млином з повноцінним гідротехнічним комплексом, що працював від потоку річки.
Вальцевий млин — це тип промислового млина, в якому для помелу зерна використовувалися вальці замість традиційних жорен, що забезпечувало вищу продуктивність і якість борошна.
Комплекс складався з основної будівлі млина, підпірної дамби, шлюзів, підвідного каналу та допоміжних господарських приміщень.
Потужність і технології
За своїми технологічними характеристиками млин був одним із найпотужніших у регіоні. Його продуктивність становила до 2 800 пудів зерна на добу (близько 44,8 т), а річне виробництво сягало приблизно 600 000 пудів (близько 9 600 т).
У споруді використовувалася турбіна Жерара діаметром 2,26 м, що було передовим технічним рішенням для свого часу.
Архітектура
Головна будівля млина являла собою масивну триповерхову цегляну споруду, доповнену господарськими будівлями та гідротехнічними елементами.
Для ефективного використання енергії річки було створено складну систему шлюзів і каналів, які спрямовували воду до робочих механізмів млина.
Юридичний статус та охорона
Сокілецький млин має статус пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення. Окремі елементи комплексу — будівля млина, підпірна стіна, шлюзи та канали — перебувають на державному обліку та мають охоронні номери.
У 2000-х роках виникали спірні питання щодо прав власності на об’єкт, зокрема спроби повернення комплексу у державну власність через судові процеси, оскільки частина пам’ятки була оформлена у приватну власність з порушенням законодавства про охорону культурної спадщини.
Сучасний стан і перспективи
Станом на 2026 рік млин не функціонує як виробничий об’єкт. Споруда перебуває у занедбаному стані, частково зруйнована, але зберігає історичний силует та більшість гідротехнічних елементів.
Регуляторні органи, зокрема Фонд державного майна України, оголошували про пошук орендаря з метою відновлення об’єкта та його можливого використання як готельно-туристичного комплексу, бази відпочинку, кемпінгу або об’єкта з виробництва електроенергії, що могло б сприяти збереженню пам’’ятки та створенню робочих місць.
Культурне та туристичне значення
Сокілецький млин є однією з найвиразніших технічних пам’яток Вінниччини, що ілюструє розвиток індустріальних технологій та млинарства на Поділлі наприкінці XIX — у XX століттях.
Об’єкт привертає увагу краєзнавців, туристів і дослідників промислової архітектури як цінний матеріальний слід історичного минулого регіону.