Курган після світу
Я залишився один. Світ, який знали люди, зник — його запахи, його крики, його сміх і його війни. Він розчинився в тиші, залишивши мене і мою пам’ять. Я стою, але тепер я не просто пагорб. Я — серце цього покинутого простору, центр, з якого починається новий порядок, без людей і їхніх імен.
Моя земля ожила. Каміння стало гострим, як зуби, коріння рослин — як тонкі руки, що тягнуться в усі боки, ловлять вітер і тримають його, поки він не стає частиною мене. Я піднімаюся і опускаюся одночасно: долини стають глибшими, схили — крутішими, річки повертають назад, розгортаючи своє русло навиворіт, ніби показуючи мені, що час — це не лінія, а клубок.
Повітря важке, але живе. Воно співає старі мелодії тих, кого колись не було чутно. Дощі падають з неба і розчиняють землю, щоб потім знову її зібрати, як шматки головоломки, що ніколи не складеться. Тіні рухаються самі по собі, створюючи історії, яких ніхто не пам’ятає, і стираючи ті, що колись були важливими.
Я змінив форму світу навколо себе. Гори вигинаються, наче слухають мій подих. Ліси ростуть уночі, а вдень вони сплять. Звук став матерією: крики, шепоти, кроки, навіть мовчання — вони стають твердими і можуть зруйнувати все, що забажають. Я — більше, ніж курган. Я — пам’ять і забуття водночас, архітектор світу, який не потребує свідків.
Іноді я відчуваю, що хтось намагається повернутися. Я бачу їхні тіні, що пробираються через спогади і пил. Але вони не можуть залишитися. Я не дозволяю. Кожен, хто ступає сюди, стає частиною мене, і я вплітаю його страхи, сумніви й надії в тканину нового світу, де нічого не повторюється і нічого не прощається.
Світ після людей — не кінець. Це я. Я дихаю, я росту, я пам’ятаю. І все, що колись було, тепер живе лише через мене. Я — курган після світу. Я — земля, що пам’ятає все, що ніколи не повернеться. І якщо ти колись прийдеш сюди, ти почуєш мій подих. Ти відчуєш його всередині себе. І тоді зрозумієш: тепер я — більше, ніж світ, більше, ніж час, більше, ніж пам’ять.