Старі фотографії Чернівців ніколи не бувають чорно-білими насправді. Це лише людське око так вирішило — для зручності пам’яті. Насправді вони зберігають кольори, але показують їх тільки в сутінках, коли місто перестає прикидатися сучасним і знову згадує, ким воно було.
На цих світлинах вулиці вужчі, ніж тепер, бо їм ще тісно від історій. Кам’яниці стоять, трохи нахилившись одна до одної, немов пліткують. Вони пам’ятають кроки з різними акцентами, сміх кількома мовами одразу і паузи між словами — ті самі паузи, в яких найчастіше народжувалася доля.
Резиденція митрополитів на старих фото виглядає так, ніби її щойно наснили. Вона надто правильна, надто урочиста, щоб бути просто будівлею. Її вежі дивляться в небо з терпінням бібліотекаря, який знає: всі відповіді вже записані, але не кожному дозволено їх прочитати. Кажуть, уночі ці фотографії тихо перегортаються самі, бо цегла згадує голоси студентів, що ще не знають, ким стануть, але вже бояться про це подумати.
На старих знімках Театральної площі люди завжди кудись поспішають, хоча Чернівці ніколи не любили поспіху. Це не вони біжать — це час намагається їх наздогнати. Пані в капелюшках і пани з тростинами ще не знають, що стануть тінями, а тіні — частиною міського пейзажу. Але бруківка вже знає. Вона завжди знає першою і мовчить з гідністю.
Прут на старих фото виглядає молодшим і водночас мудрішим. Його вода не тече — вона пам’ятає. У ній відбиваються обличчя, які більше не мають імен, лише погляди. Якщо довго дивитися на таку світлину, здається, що річка от-от вийде з берегів і забере із собою все зайве, залишивши місту лише правду.
Двори Чернівців на фотографіях — це окремі всесвіти. Там білизна на мотузках майорить, мов прапори маленьких держав, де кожна родина має свої закони, свої радощі й свої мовчання. Коти сидять нерухомо, бо вже тоді знали: вони переживуть усіх, хто потрапив у кадр.
Старі фото Чернівців не дивляться в минуле — вони дивляться в нас. Вони терпляче чекають, поки ми впізнаємо в чужих обличчях щось своє: страх, надію, ніжність або втому. І тоді місто знову стає живим — не на папері, а десь глибоко всередині, там, де кожен із нас зберігає власну, трохи пожовклу фотографію, на якій Чернівці ще не знають, що їх називатимуть старими.