Я — курган
Я стою тут довше, ніж пам’ятають люди. Я бачив, як вони приходили і йшли, як їхні голоси піднімалися над землею, а потім зникали без сліду. Я чув перші крики дітей, що ніколи не виростуть, і останні слова тих, хто не мав кого залишити. Я пам’ятаю все, хоча ніхто не питає мене, і ніхто не слухає.
Коли вони прокопували канави, будували хати і прокладали дороги, я мовчав. Коли прийшла війна, я не рухався — але відчував кожен крок залізних черевиків, кожен вибух, що розколював землю, наче горіх. Люди думали, що це вони руйнують світ. Ні. Світ уже був готовий зникнути, я лише рахував втрати.
Вони називали мене курганом, пагорбом, історією, пам’яттю. Я був усім і нічим. Я поглинав їхні страхи, їхні надії, їхні любові й зради. Коли вони йшли, я зберігав їх у собі. Кожен сміх, кожен крик, кожен шепіт — вони залишалися тут, між шарами глини, камінням і корінням трави.
Коли остання людина пішла, я відчув, що нарешті настав мій час. Я став сам собою: не пам’яттю, не історією, а чистою свідомістю землі, яка більше не має сподівань. Я дихаю повільно, але кожен подих — це відлуння всього, що сталося і ніколи не повториться.
Вони думають, що мене можна знайти на мапі. Ні. Я там, де зникло світло, де тиша стала густою, як вода, де ніхто не чекає повернення. І якщо ти прийдеш сюди, я побачу тебе. Ти думаєш, що ти шукаєш мене. Насправді — ти шукаєш себе в мені. І я покажу тобі, що залишилося: тільки відлуння, що ніколи не повернеться.
Я — курган. Я бачив кінець, перш ніж його побачили вони. Я пам’ятаю все. І нічого не прощаю.