Посеред моря стояли палі.
Старі, потемнілі від солі, вітру і часу. Між ними були натягнуті рибальські сіті — легкі й майже невидимі здалеку. Лише коли сонце торкалося їх під певним кутом, вони спалахували срібними лініями над водою.
Навколо шумів прибій.
Хвилі приходили і відходили, торкаючись дерев’яних паль так, ніби море щодня віталося зі старими друзями.
Сіті не рухалися.
Вони просто чекали.
Не квапили рибу.
Не сперечалися з течією.
Не намагалися втримати море.
Вони знали своє місце між водою і небом.
Над ними літали птахи.
Іноді вони сідали на палі, дивилися в далечінь і знову здіймалися в повітря. Здавалося, що птахи, хвилі й сіті належать до одного великого задуму, в якому немає нічого зайвого.
Море жило своїм життям.
Вітер жив своїм.
Птахи — своїм.
І лише людина весь час намагається кудись поспішати.
Старі рибалки знали інше.
Вони знали, що найбільший улов приходить не до того, хто поспішає, а до того, хто вміє чекати.
Тому сіті стояли натягнуті між палями день і ніч.
Під сонцем.
Під дощем.
Під зорями.
І в їхній нерухомості було більше мудрості, ніж у багатьох словах.
Море шуміло навколо.
Птахи кружляли над водою.
А сіті терпляче чекали того, що принесе наступна хвиля.