У нашому містечку було дерево, яке цвіло лише тоді, коли хтось нарешті говорив правду. Воно стояло на центральній площі багато років, старе й терпляче, і люди звикли проходити повз нього, не помічаючи дива. Бо найважче помітити те, що відбувається дуже повільно.
Вона чекала відповіді так довго, що її чекання стало частиною будинку. Воно сиділо на підвіконні разом із вечірнім сонцем, ховалося між сторінками книжок, засинало поруч із нею і прокидалося раніше за світанок. Усі в місті знали, кого вона чекає, хоча ніхто не знав, чого саме вона чекає більше — слова чи сміливості почути його.
Він любив її. А можливо, не любив. Саме це «можливо» було його найбільшим дарунком і найжорстокішим покаранням для неї. Бо людина здатна пережити відмову, але важче пережити двері, які ніколи не відчиняються і ніколи не зачиняються.
Щоранку вона знаходила нові докази його почуттів. Один погляд, одна усмішка, одна випадкова зустріч біля старого фонтану — і серце вже будувало палаци з найменших крихт надії. Але ввечері приходило те саме слово, яке він вимовляв так легко, ніби воно нічого не важило:
— Можливо.
Це слово стало найнаселенішим містом у її душі. У ньому жили всі її мрії, усі невисловлені розмови, усі майбутні ранки, яких могло ніколи не настати. Там завжди було літо, але ніколи не було сонця.
Старий листоноша, який доставляв людям не лише листи, а й забуті спогади, якось сказав їй: «Найдовші дороги — це не ті, що проходять через гори. Найдовші дороги — це ті, які люди прокладають між двома словами: “так” і “ні”».
Вона не одразу зрозуміла його. Молоде серце має дивну властивість: воно воліє сто разів розбитися об одну й ту саму стіну, ніж один раз визнати, що стіна існує.
Але одного ранку дерево на площі раптом зацвіло. Люди вийшли з домівок і дивилися на нього з подивом, бо ніхто не пам’ятав, щоб воно коли-небудь мало стільки квітів. Того ж дня вона зустріла його і вперше не поставила жодного запитання.
Він заговорив, але вона вже не чекала відповіді.
Бо зрозуміла: іноді найбільше кохання до іншої людини починається з любові до власного серця. Серце не повинно все життя стояти біля дверей, які хтось інший не наважується відчинити.
І відтоді, коли в місті хтось відповідав на важливе питання словом «можливо», старе дерево скидало кілька квітів на землю. Наче нагадувало всім: у світі є багато прекрасних речей, але жодна з них не народжується з вічного очікування.