Наш розум знаходиться виключно всередині голови чи, можливо, тіла? Або вони простягаються у широкий світ, можливо навіть до зірок?
У цьому епізоді діалогів Шелдрейка та Вернона Руперт Шелдрейк і Марк Вернон обговорюють теорію розширеного розуму, беручи за основу нещодавню роботу Руперта про відчуття того, на кого дивляться, а також проблеми, які сучасна наука має з розумінням зору. У дискусії розглядаються нові дослідження, проведені Рупертом та іншими, а також теорії А. Н. Уайтхеда. Досліджується спосіб, у який наука, починаючи з Максвелла, вважала, що світло рухається як назад, так і вперед у часі, а також те, як Вільям Блейк описав, як ми бачимо, що саме по собі відповідає стародавньому розумінню, що бачення є активним процесом залучення, а не пасивний режим прийому.
Розширений розум і теорії зорового сприйняття
Розширений розум — сукупність філософських, наукових і міждисциплінарних підходів, згідно з якими когнітивні процеси, зокрема сприйняття, мислення та свідомість, не обмежуються діяльністю мозку, а виходять за межі індивідуального організму, залучаючи тіло, середовище й, у деяких концепціях, ширші фізичні або метафізичні поля. Особливе місце в цих підходах посідають альтернативні теорії зорового сприйняття, які ставлять під сумнів уявлення про зір як суто внутрішній нейронний процес.
Класична наукова теорія зору
Сучасна наукова модель зору бере початок із праць Йоганна Кеплера (1604), який описав формування перевернутого зображення на сітківці ока. Згідно з цією теорією, світло від об’єктів потрапляє в око, перетворюється на нервові сигнали, що передаються до зорових центрів мозку, де формується внутрішня репрезентація зовнішнього світу. У сучасній нейронауці зір часто описують як процес побудови внутрішньої моделі реальності, іноді — як «контрольовану галюцинацію», сформовану на основі сенсорних даних і попередніх припущень.
Попри високу пояснювальну силу цієї моделі на фізіологічному рівні, вона залишає відкритим фундаментальне питання: де саме й у якій формі існує те, що суб’єкт безпосередньо бачить — кольори, простір, відстані та тривимірні образи.
Теорія зовнішнього проєктування
Альтернативна, історично давніша концепція зору розглядає бачення як активний процес, у якому зоровий образ не локалізується всередині мозку, а проєктується назовні, до місця перебування об’єкта. Цей підхід був поширений у античній філософії (зокрема в оптиці Евкліда), а також у багатьох традиційних культурах.
Згідно з цією теорією, світло справді потрапляє в око й викликає фізіологічні зміни, однак сам зоровий досвід локалізується у просторі поза тілом. Таке розуміння інтуїтивно підтверджується повсякденним досвідом, наприклад у випадку дзеркал: віртуальне зображення сприймається як розташоване «за» дзеркальною поверхнею, а не всередині голови спостерігача.
Скопестезія та емпіричні спостереження
Одним із аргументів на користь теорії розширеного або зовнішнього зору є феномен скопестезії — відчуття, що на людину дивляться. Це поширений суб’єктивний досвід, за якого індивід раптово усвідомлює чийсь погляд і часто з високою точністю визначає його напрямок.
Опитування та експериментальні дослідження свідчать, що значна більшість людей повідомляє про напрямлений характер цього відчуття. Подібні реакції спостерігаються і у тварин, що вказує на можливий міжвидовий характер явища. Якщо зорові процеси були б повністю замкнені в межах мозку, такий взаємний вплив між суб’єктами був би теоретично неможливим.
Культурна й історична варіативність зору
Дослідження мовних і культурних відмінностей демонструють, що зорове сприйняття значною мірою залежить від когнітивних і культурних структур. Зокрема, в давньогрецькій мові не існувало окремого терміна для синього кольору, а в гомерівських текстах море описується як «винно-темне». Це свідчить про інший спосіб категоризації візуального досвіду, де пріоритет надавався якостям, текстурам і динаміці, а не спектральним характеристикам.
Подібні відмінності зафіксовані й в етнографічних описах, де представники різних культур повідомляють про сприйняття сутностей або явищ, невидимих для сторонніх спостерігачів. Це узгоджується з тезою, що акт бачення залежить не лише від сенсорного стимулу, а й від структури свідомості, яка здійснює сприйняття.
Фізичні та філософські інтерпретації
У сучасній фізиці існують теорії, які допускають двонапрямні процеси в часі. Зокрема, рівняння Максвелла мають розв’язки, що відповідають як запізнілим, так і випереджальним хвилям. У квантовій механіці транзакційна інтерпретація Джона Крамера описує взаємодію між джерелом і спостерігачем як двосторонній процес — своєрідне «рукостискання» крізь час.
Ці ідеї знаходять паралелі у філософії процесу Альфреда Норта Вайтгеда, який розрізняв фізичну причинність (від минулого до майбутнього) та ментальну причинність, спрямовану від можливого майбутнього до теперішнього. У цьому контексті зір інтерпретується як процес, у якому свідомість активно залучена до структурування реальності.
Релігійно-філософські паралелі
У багатьох духовних традиціях зір пов’язується з фундаментальними принципами буття. В індійській філософії наголошується розрізнення між об’єктом бачення та самою здатністю бачити, яка ототожнюється з Абсолютною реальністю (Брахманом). У західній містичній традиції зір часто постає як взаємне пізнання — відомим є вислів, приписуваний Мейстеру Екгарту, про єдність ока, яким людина бачить Бога, і ока, яким Бог бачить людину.
Англійський поет і мислитель Вільям Блейк розглядав зір як активний, творчий акт, що залежить від якості свідомості. Його твердження про те, що різні люди бачать «різні дерева», відображає ідею, що сприйняття не є нейтральним відображенням реальності, а формою участі в ній.
Значення та дискусії
Теорія розширеного розуму й зовнішнього зорового проєктування залишається предметом гострих дискусій. Критики вважають такі підходи нефальсифіковними або метафізичними. Прихильники ж вказують на їхню узгодженість із феноменологічним досвідом, культурною антропологією та альтернативними інтерпретаціями сучасної фізики.
Попри відсутність загального наукового консенсусу, ці теорії відіграють важливу роль у міждисциплінарному діалозі між філософією свідомості, нейронаукою, фізикою та релігієзнавством, пропонуючи радикально інше бачення природи сприйняття і меж людського розуму.