У селі біля кургану жив чоловік, якого всі пам’ятали старим, хоча ніхто не бачив його молодим. Він з’явився там так давно, що люди були впевнені: курган уже стояв, коли він уперше сів у тіні з торбою за плечима і вирішив залишитися. Його звали по-різному, бо імена до нього не приставали, як пил до мокрої землі.
Він умів чекати. Не так, як чекають листа чи повернення з війни, а так, як чекає камінь — без надії й без розпачу. Щоранку він виходив до кургану, клав на землю долоню і мовчав. Дехто думав, що він молиться, інші — що слухає. Насправді ж він рахував подихи землі, бо вірив, що коли курган перестане дихати, світ теж зупиниться.
Кажуть, колись давно він закохався в жінку, яка мала звичку зникати. Вона йшла в поле і не поверталася годинами, а іноді — роками. Коли ж з’являлася знову, виглядала так, ніби часу не існувало, ніби його можна було зняти з плечей, як стару хустку. Одного дня вона пішла до кургану й не повернулася зовсім. Люди казали — загинула. Він знав — залишилася.
Після того він оселився неподалік. Хата його була майже порожня: стіл, ліжко й вікно, що дивилося прямо на пагорб. Уночі він не запалював світла, бо стверджував, що курган краще видно в темряві. Там, у темряві, інколи з’являлися тіні — не страшні, радше втомлені. Вони повільно підіймалися схилом і зникали на вершині, наче згадували, навіщо взагалі колись приходили у світ.
Коли почалася війна, солдати кілька разів питали його, чи не боїться він жити так близько. Чоловік лише знизував плечима.
— Я вже живу всередині страху, — казав він. — Тут безпечніше.
Одного разу його не стало. Просто одного ранку він не вийшов до кургану. Люди пішли подивитися й знайшли хату порожньою, але не так, як після втечі. Ліжко було застелене, стіл витертий, а вікно — відчинене. Здавалося, він вийшов лише на хвилину.
Після цього курган почав дихати інакше. Повільніше. Важче. І в ті дні, коли туман стелився над землею, деякі клялися, що бачили дві постаті на схилі — чоловіка і жінку. Вони стояли поруч і чекали. Чого — ніхто не знав. Можливо, того дня, коли пам’ять нарешті відпустить землю.
А може, вони чекали нас.