Подивився “Захара Беркута”.
На мій погляд, найважливіший фільм в українському кінематографі за останні років 25 точно.
По-перше, сценарій. Рецензувати Івана Франка – справа марна, його треба просто прочитати. Разів 15.
Але якщо коротко – то причиною заїжджених нікчемних фільмів з Голлівуду в останні роки була саме відсутність пристойних сценаріїв. “Беркут” це добре демонструє. По ньому видно, НАСКІЛЬКИ фантастичного високого рівня кіно можна зняти, якщо дати людям в руки гідний сценарій.
У кожного персонажа є своя історія, своя мотивація, свої біди, свої радості. Вони всі ЖИВІ, як ви або я. Там немає жодного “картонного” героя.
Всі – починаючи від німого коваля і закінчуючи старостою Тухлі Захаром Беркутом – викликають співпереживання. Навіть монгольський хан при всій своїй негативної ролі в сюжеті в якийсь момент щось чіпає в душі. Тому, що в одній зі сцен ми бачимо розлюченого непокорою і некомпетентністю своїх слуг завойовника, який через п’ять хвилин екранного часу відсилає своїх лакеїв, щоб на самоті заплакати над тілом єдиного сина. І в цей момент ми бачимо вже не чергового клона Чингісхана, а просто людину, батька, що втратив сина, чоловіка, який втратив майбутнє. Так, він буде мстити; так, він зробить це метою свого життя. Як він потім скаже Максиму, сину головного героя: “Твоє життя буде довгим і повним страждань”. Але каже він це і про себе теж. Тому що, що б він не зробив, сина це йому не поверне.
І все ж це – “головний злодій” картини поряд з Тугаром Вовком. І навіть та недовга іскра співпереживання, яку він викликав, гасне по ходу сюжету.
Тому, що так, на тій стороні – вороги. І так, при цьому вони люди. Але це не скасовує того факту, що це – ворог.
Як потім скаже Мирослава своєму батькові: “Ти вчив мене, що з ворогом треба воювати, а не домовлятися”.
Другий момент. Хоча у фільмі і досить багато емоцій, історій та почуттів, ніщо з цього не доведено до гротеску. Коротко кажучи, тут ні грама соплів. На них просто немає часу в житті. Тим більше того, що показане для XIII століття, і того, в якому ми живемо зараз.
Взагалі, хоча це й історична драма, насправді фільм дуже сучасний.
Не змінилося зовсім нічого, як би ми не намагалися запевнити себе, що життя стало простішим, менш жорстоким і щасливішим. Це ілюзія. І “Захар Беркут” цю ілюзію змиває, наче монгольську орду водами льодовикового озера.
Третій момент – рівень опрацювання. Думаю, навіть досвідченим Рекон НЕ буде до чого придертися в цьому кіно. Все зроблено на найвищому рівні – від ламелярних обладунків монголів до батальних сцен і манери носити лук.
Я не знаю, хто був консультантом у режисера, але дай Дана здоров’я цій людині щоб вона продовжувала свою роботу.
Адже, насправді, деталі важливі. Чим більше точних деталей, чим більше уваги приділено дрібницям, тим реалістичніше картина і тим глибше вдається донести сенс до глядача. А “Беркут” з цим впорався на одинадцять балів з десяти.
Четвертий – акторська гра. Я не особливо багато читав про це кіно до того, як піти на сеанс, але я з величезним подивом дізнався, що головні ролі грали не українські, а британські актори. Вони настільки органічно вписалися в ролі, настільки реалістично зіграли, що ти просто не відрізняєш актора від персонажа. Як і має бути.
Гадаю, це тому, що, за словами режисерів, ВСЯ акторська команда прочитала Івана Франка перед зйомками. Вже не знаю, якими мовами і в якому перекладі, але вони його зрозуміли.
П’ятий – операторська робота. Чого варта сцена, де татарський хан сидить в полі і чекає, поки повернуться розвідники. Від інформації, яку вони отримають, залежить весь результат бою, від неї залежить, чи зможе він помститися за смерть сина. Чи зможе він знайти спокій в житті. Словом, все.
І що робить хан? Хан сидить на землі і розглядає квітку лугової маргаритки. Немов нічого важливішого в світі не існує. А потім, коли розвідники повертаються і він командує наступ, камера знову завмирає на частку секунди на цій маленькій непримітній рослині з крихітними білими квітками. По стеблу якої хан, йдучи, полоснув кинджалом. Але квітка встояла. Дрібниця начебто. Цей відеоряд займає менше часу, ніж я витратив на те, щоб про нього розповісти, але саме з таких речей і складається загальна картина. Зрештою, що таке життя, як не низка дрібниць, сплетених нитками часу в єдине полотно реальності?
Одним словом, цей фільм обов’язково варто подивитися. Навіть якщо не читали Франка. Він про минуле, про сьогодення, про нас з вами, про вибори, які ми робимо кожен день.
Про квітку маргаритки, здатну вистояти навіть під чобітьми монгольського хана. Про воду. Про гори. Про те, як зусилля однієї людини здатні змінити долі багатьох. Про життя. Про свободу.
Як і свідчить слоган: “Свобода – це моя Сутність”.
Я навіть не буду вибачатися за плутану і емоційний сплеск; подивившись кіно, зрозумієте, чому.
Рей Ленс