У одному з численних князівств, на річкових берегах, де ще пам’ятають звитяги відважних лицарів, жила князівська дочка, що славилася своєю незрівнянною красою.
Дівчина, мов квітка, розцвітала в тінях замку, але серце її належало не славному дворянинові чи шляхетному воїнові, а простому парубку, що мешкав по той бік річки. Він, мов відважний лицар з народних сказань, осяяв її душу своєю чистою любов’ю, і ці два серця сплелися в одну невідривну нитку кохання.
Але князь, батько її, старий та суворий, не міг змиритися з тим, щоб його кров розплутувала пута князівської гідності заради такої любові. Він заборонив їм бачитися, і донька його була ув’язнена в найвищій вежі, де замкові стіни не мали ні вікон, ані дверей, що вели до світу.
Та ніч приносила свою таємничу силу. Відчувши заклик до волі, юна пара обрала шлях дивовижний, тож в ту темну годину, коли небо пірнало в сутінки, дівчина та її коханий, забувши про обмеження людського світу, ставали соколами й, розправивши свої могутні крила, летіли до одне одного, перегинаючи час і простір.
Та старий князь, дізнавшись про ці нічні підступи, запалився люттю, і прокляв двох відважних закоханих. За цей гріх і дерзання їхня доля була вирішена: відтоді вони залишилися птахами, і заблукали в гірських просторах, що їх з того часу прозвали Соколиними. І там, серед скель і вітрів, що піснями розповідали про їхнє кохання, вони вічно кружляли разом, але вже не як люди, а як незламні соколині душі.