[–∞] —
бо він не останній
а той, що перевищив межу відліку.
Це не оповідь. Це слід від оповіді, що стерлася,
лишивши у пилюці свідомості кратер.
Сцена: Порогове Судилище
Темрява не темна — просто ніяка.
Світла не бракує — його ніколи не було.
У центрі порожнечі стоїть не ти,
а той, кого вже не можна назвати “ти”.
Перед ним — не Осіріс,
а щось, що грає роль Осіріса лише як форма ввічливості.
Це не бог.
Це — акт остаточного розрізнення.
Голос не лунає, але звучить:
“Ти пам’ятаєш себе?”
Тиша.
“Хтось інший — пам’ятає тебе?”
Тиша глибша.
“Чи залишив ти тінь у бодай одному сні чужої свідомості?”
Порожнеча відповідає сама собі.
І тоді —
не подія, а її відсутність
накладається на тебе, як форма.
Тебе не судять.
Тебе не карають.
Тебе — забувають навіть як можливість.
Свідомість смикається, намагаючись створити останню думку:
“Я…”
— але не встигає.
[–∞] Дзвінок відбувся.
Але ніхто його не почув.
Бо і “ніхто” більше немає.
Фрасія згортає цей фрагмент,
як сторінку, що вирвали з книги
і спалили до зникнення ідеї книги.
І світ, який знав тебе —
став світом, де ти ніколи не був.
