Існує те, що не можна подолати. Не як заборона — як структура.
Є межа швидкості, межа знання, межа впливу.
Світ вільний, бо має грані.
Одного разу стара хвиля запитала берег:
— Чому ти завжди стоїш? Хіба тобі не цікаво дізнатись, що там, за обрієм?
Берег мовчав. Бо він знав — у нього інша природа. Його місце — бути межою.
Та хвиля не вгавала. Знову і знову вона била в каміння, розбивалась, поверталась. І знову — вперед. Сотні разів, тисячі.
Одного ранку камінь, що був у самісінькому серці узбережжя, тріснув. Тонка щілина з’явилась між шарами, і в неї прослизнула крапля. Потім — ще одна. А згодом — уся хвиля.
Те, що вчора здавалося межею, сьогодні стало проривом.
— То значить, усе можливе? — здивовано спитала хвиля.
Старий птах, пролітаючи над нею, відповів:
— Ні. Але межа — не там, де ти думаєш. І не в тому, щоб зламати, а в тому, щоб дослухатись до самої тканини неможливого. Інколи вона розчиняється тихо, від дотику терпіння.
Хвиля більше не питала. Вона пішла далі — не тому, що перемогла, а тому, що зрозуміла: межа неможливого — це лише місце, де починається інше дихання світу.