Нічого не зникає. Лише перетворюється.
Вогонь стає теплом, рух — тишею, світло — пам’яттю.
Те, що існує, ніколи не зникає. Воно змінює маску — але не джерело.
Колись у давньому місці, де річки ще пам’ятали перші дощі, жила істота без сталішої подоби. Вранці вона була птахом і ширяла над світом, у полудень — деревом, що слухало вітер, а вночі — вогнем, що зігрівав мандрівників. І жодна її форма не була вдаванням — усі були справжні.
Інші істоти дивились на неї з подивом і страхом:
— Хто ти, що не залишаєшся тим, чим була?
Вона відповідала без слів, бо не мала мови. Лише існувала, змінюючись.
Якось маленьке дитинча наблизилось до неї й запитало:
— А чи не втрачаєш ти себе, коли змінюєш форму?
Істота обернулася на воду, що текла, і відповіла:
— Ти не питаєш про те саме у ріки, що тече — хоч вона щомиті інша. Не питаєш у зірки, чому вона блимає — хоч світло її завжди нове. Я змінююсь, бо живу. Але живу — бо зберігаю себе.
Дитинча замовкло, а потім шепнуло:
— Тоді я не боятимусь ставати новим. Якщо ти — досі ти, то й я зможу.
Істота усміхнулась, хоч і не мала обличчя.
Бо саме так росте світ: змінюючись — і лишаючись вірним собі.