У давньому місті, загубленому між пісками часу, жив сліпий каменяр. Він не бачив світла, але з дитинства чув ритм — не музичний, а той, що йшов зсередини, наче серце говорило кроками.
Щоранку він торкався однієї й тієї ж лінії каменю, проводив пальцем — і брав до рук молот. Один удар. Потім другий. Потім — нахил, оберт, короткий вдих. І ще один удар. Його руки ніколи не вагалися. Його рухи здавалися повтором, але щоразу приводили до чогось нового.
Минали роки. Люди проходили повз і сміялися: «Він нічого не бачить! Лише б’є й б’є по каменю!» Але прийшов день, коли буря змела пісок — і виявила, що каменяр своїм незримим рухом викарбував велику спіраль сходів у скелі, що вела до вершини, де розвиднялось першим.
І тоді всі зрозуміли: він не йшов навмання. Його воля мала форму. А форма — порядок. І кожен крок, хоч і простий, був ланкою великого наміру.
Бо алгоритм — це віра в те, що шлях складається з дій. А дія — це воля, яка не заблукала.