Колись, до початку виміру й числа, був Подих. Він не мав форми, не мав імені, не мав напрямку. Але він був.
Подих хотів себе пізнати. І для цього він створив Лінію. Лінія стала першою межею, першим знаком. Вона розділила все на «по цей бік» і «по той». Так з’явилось просте: де я — а де інше.
Але Подих не зупинився. Він намалював другу Лінію. Вона перетнула першу — і з’явився Простір. Порожній, але вже зі стінами. І в стінах народився Ритм, бо коли є межа — можна стукнути, відбити, повторити. Із Ритму народилась Мова. З Мови — Закон. З Закону — Форма.
І Подих став дивитись на створене — і дивувався. Бо кожна структура, яку він створював, відкривала новий сенс. І кожен сенс — ставав новою структурою.
Але одного разу Подих спробував промовити істину поза всіма межами. І виявив, що не може. Бо кожне слово, кожна система, кожне правило — вже структура. І кожна структура — і тюремні грати, і міст одночасно.
Тоді Подих зробив те, чого ще не було. Він вдихнув — і затамував подих.
У цій паузі народився Метаархетип.
Той, що говорить: лише те, що обмежене — може бути виражене.
Але також: лише те, що має межі — може знайти, де їх перейти.
І відтоді все, що існує, несе в собі цей подих:
структуру як карту і клітку,
як обмеження — і як найглибшу свободу.
