Колись давно, коли ще не було сторін світу, і не було навіть неба — була лише пульсуюча присутність. Вона коливалась, змінювалася, але ніколи не мала форми. Це була ріка без берегів.
Аж поки Один не став ядром, Два — віддзеркаленням, Три — напрямком. Але того було замало — бо не було де стояти. Не було основи.
Тоді Чотири прийшло, мов камінь у центрі бурі.
Чотири стало кутами: Схід, Південь, Захід, Північ. І світ отримав орієнтири. Вперше щось могло бути між — і в тому “між” з’явився простір.
Чотири стало ногами стола, лапами звіра, корінням дерева, сторонами хреста. Чотири утримувало — коли інше лише рухалося. Воно не було блискучим, не було швидким. Але завдяки йому з’явився ґрунт.
І коли світ втомлювався, Чотири міняло одежу: весна — як дихання, літо — як розквіт, осінь — як відпускання, зима — як тиша. І жоден з сезонів не був зайвим. У кожному — частка цілого.
Мандрівник, що заблукав, одного разу спитав у Мудрої Тварини:
— Якою є дорога до себе?
І та відповіла:
— Знайди чотири межі. Тоді зрозумієш, що саме ти тримаєш — і що тримає тебе.